"ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №2
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   2-9 грудня 2003 року


     ЗМІСТ:

    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Російський вибір


    Сергій МАКЕЄВ
     Політична реформа: парламентарії перед важким вибором


    Олександр СУШКО
     Мертвий консорціум проти живого “коаліційного уряду”


    Сергій СТУКАЛО
     Рівень довіри до політиків і державних діячів


Російський вибір

Олександр Дергачов,
політолог

Росія вступила в черговий виборчий цикл. Оновлено склад Державної Думи, навесні відбудеться переобрання Володимира Путіна на посаду президента. В країні завершується розбудова міцної влади, що не має серйозних конкурентів. Вибори 7 грудня засвідчили, реальні політичні змагання в основному завершено. Кремль отримав повний контроль над нижньою палатою парламенту, де донедавна опозиційні сили зберігали хоч якісь можливості заявити про своє бачення національних інтересів і пріоритетів державної політики.

Орієнтовані на європейські цінності “Яблуко” та “Союз правих сил” разом втратили половину свого електорату і не здолали п’ятивідсоткового бар’єра. КПРФ отримало 12,7% голосів, замість 24,3% у 1999 році, а її представники були суттєво менш успішними в одномандатних округах. Її представництво в Думі скоротилось практично втричі. “Єдина Росія”, партія без чіткої політичної програми, підтримана Путіним і потужним адміністративним ресурсом, здобула контроль над більшістю, а разом з іншим виборчим проектом влади – блоком “Родіна”, сателітною ЛДПР Жириновського та “самовисуванцями”, – матиме й конституційну більшість.

Чи відобразили ці вибори реальні суспільні настрої? Чим вони стали для російської держави і суспільства? Реальний тріумфатор виборів Володимир Путін впевнено назвав їх ще одним кроком у розвитку російської демократії. Володимир Жириновський, один з переможців, заявив: “Нарешті настала стабільність. Все! Ні комуністів, ні демократів – нормальний державний режим. Вам не подобається одноманітне сіре життя? Але воно подобається громадянам!”.

Висновки міжнародних спостерігачів інші. Представники Парламентської Асамблеї Ради Європи та Організації з безпеки і співробітництва в Європі вважають, що думські вибори «не відповідали багатьом зобов’язанням, прийнятим в країнах-членах Ради Європи і ОБСЄ щодо демократичних виборів. Передвиборний процес характеризувався широким застосуванням адміністративного ресурсу і фаворитизму ЗМІ для проведення агітації на користь найбільшої пропрезидентської партії, що призвело до апатії виборців… Результати виборів виявились надзвичайно викривленими». Розбіжності в оцінках не викличуть гучних суперечок. Російська влада не налаштована зважати на чужі зауваження, а російське суспільство знаходиться в апатії і не готове обстоювати демократію. Низька явка виборців, значне зростання числа тих, хто проголосував проти всіх, стали приводом для песимістичних висновків щодо сучасної Росії.

Вибори депутатів Державної Думи, перші після ухвалення нового закону про політичні партії, стали етапом у формуванні партійної системи. Головна тенденція – погіршення умов для суспільно-політичної самодіяльності громадян, масштабне вторгнення влади у сферу громадянського суспільства. Значна частина найосвіченіших громадян втратила стимули до громадянської активності. В новій Думі господарюватимуть представники штучних квазіпартійних утворень, призначених створити політичну декорацію, за якою діятиме відгороджений від громадян владний механізм.

Характерно, що формально правляча віднині “Єдина Росія” не має чіткої політичної програми. Вона позиціонує себе як партія “практичних дій”. Але при цьому ідея служіння народу не має конкретизації в принципових питаннях функціонування економіки, власності, забезпечення громадянських прав і свобод. Знайомий нашим громадянам на прикладі блоку “За єдину Україну!” набір несумісних, але популярних гасел і обіцянок зробити все якнайкраще, в Росії спирається на високу і стійку популярність Путіна. Якщо згадати, як штучними методами створювався привабливий імідж другого російського президента, який отримав владу в якості проекту самої влади, доводиться констатувати, що чітка програма, у виконання якої влада не могла б діяти довільно, їй не потрібна. Та ж само орієнтація, доповнена готовністю виконувати потрібну владі чорнову роботу, притаманна й блоку “Родіна”.

Картину складу Думи не покращують інші переможці. КПРФ все ще не готова перетворитись на сучасну парламентську партію з раціональною програмою, яку дійсно можна виконати. Її гасла соціальної справедливості перехоплені владою і саме їй вірять більше, адже ресурси в її розпорядженні. Керівництво комуністів розривається між покликанням бути опозицією, зберегти вплив на свій традиційний електорат і прагненням мати зиск від здобутого статусу, як це роблять інші. Феномен жириновців, – попри назву партії не лібералів і не демократів – давно відомий. Сьогодні їх роль лобістів інтересів всіх, хто платить, і дисциплінованих сателітів влади стає остаточно прозорою.

Зараз Кремль визначить спікера, визначить парламентаріям план законотворчості і зосередиться на підготовці до президентських виборів. Створені всі передумови для остаточного послаблення комуністів і увільнення Путіна від будь-якого клопоту з суперниками. Дії влади набудуть максимальної свободи і повної безконтрольності. Без правих фракцій в Думі будуть фактично згорнуті дискусії, громадські обговорення актуальних проблем. Чиновництво і силовики регулюватимуть суспільні процеси, плюралізм переважно обмежиться рівнем ентузіазму у підтримці президента.

Вибори сприяли оформленню нової зручної для можновладців державної ідеології, в якій поєднується досить радикальний націоналізм і ідея сильної держави. Водночас, спостерігається полівіння електорату, посилення сподівань на те, що держава забезпечить соціальну справедливість. Влада виявилась готовою не тільки зреагувати, а й ефективно використати ситуацію. Протестний електорат охоче йде під патріотичні знамена і готовий заради державної величі підтримати корумповану егоїстичну владу.

Висловлювання в дусі «посилення авториторизму» і “загроза демократії” є характерними для коментарів в європейських і американських ЗМІ. Очікується, що ортодоксальні патріоти з жиріновців та блоку “Родіна”, які мають чимало однодумців серед військових, чиновництва, корегуватимуть міжнародний курс Путіна у бік відновлення суперництва з Заходом та посилення тиску на сусідів. Лідери “Родіни” вже встигли зробити відверті заяви. Лідер блоку Сергій Глазьєв: “У мене проста позиція у відношенні України – треба возз’єднуватися. Ми – розділений народ. Взагалі ж нам треба поетапно рухатися до возз’єднання. Аж до єдиної держави. На добровільній основі”. Дмитро Рагозін, один з героїв подій навколо Тузли: “Чотири держави, Росія, Україна, Білорусія і Казахстан повинні створити альянс – більш чіткий, ніж ЄС. І разом рухатися назустріч Європі. Одним кулаком ми зможемо вибити з Європи більше”. І це при тому, що серед російських обранців переважають зневага до українців і агресивність щодо наших дій на захист власних інтересів.

Росія стає зрозумілішою, відвертішою. Можна сподіватись, що вона допоможе нам позбутися останніх ілюзій щодо неї. Одна з них – Росія краще за нас знає, що нам потрібно і може все вирішити за нас. В нас скоро відбудуться свої вибори і є всі підстави сподіватися, що наші громадяни не дозволять перетворити себе на масовку, від якої нічого не залежить.

 

Політична реформа:
парламентарії перед важким вибором

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Наприкінці листопада в інтерв’ю газеті “Факти” Президент України Л.Кучма закликав депутатів від більшості протягом найближчих двох сесійних тижнів, тобто до 25 грудня поточного року, прийняти законопроект про зміни й доповнення до Конституції країни, яким, власне, й передбачається реалізація політичної реформи. За практикою, що поступово сформувалася й міцно вкорінилася, заклики та прохання Президента мають приписовий характер. Вони виконуються, а не обговорюються чи беруться до відома. І тому, мабуть, справедливіше говорити, що пролунала команда зробити прозорішою й визначенішою справу політичної реформи. Іншими словами, час розмов, дискусій та суперечок залишився в минулому. Слід рішучіше братися за роботу.

Реакція Кабінету Міністрів була майже негайною. Прем’єр-міністр В.Янукович наголосив на необхідності підписання нової річної угоди про консолідовану відповідальність між урядом і більшістю у Верховній Раді. З боку парламентаріїв, треба думати, результативне голосування за законопроект і буде наочним підтвердженням взяття на себе частини консолідованої відповідальності. Варто очікувати також проведення найближчим часом загальнонаціонального “Громадянського форуму” на підтримку політичної реформи, оскільки регіональні форуми завершили свою роботу й делегати на головний з’їзд уже обрані. Часу, щоправда, залишилося обмаль і організаторам заходу доведеться неабияк заходитися справу облаштовувати. Втім, не станеться нічого екстраординарного, якщо він не відбудеться взагалі: невже хтось мудрий та досвідчений не закине їм, що врешті-решт вистачить й регіональних зборів?

Однак ситуація із законопроектом не така вже й проста. Як відомо, існує аж 4 варіанти змін і доповнень до Основного Закону країни. Два з них – так звані проекти О.Мороза від опозиційних фракцій та С.Гавриша–Р.Богатирьової від парламентської більшості – уже пройшли апробацію в Конституційному Суді й повернені до Верховної Ради. Рішення про ступінь конституційності двох законопроектів, що залишилися (обидва від більшості), очікується з дня на день. Але виставлені Президентом України тверді строки конституційного закріплення положень політреформи фактично виводять два останніх законопроекти (чи принаймні один з них) з великої політичної гри, що розгортається на наших очах.

Політична інтрига, проте, триває. Які ж можливі варіанти подальшого розвитку подій? По-перше, опозиція може стояти за свій законопроект до кінця. Та вона не має жодного шансу зібрати 300 голосів на підтримку його. А якщо її проект приречений, то вона буде змушена шукати компромісу з більшістю.

І тоді, по-друге, голові парламентської комісії з підготовки законопроекту з політичної реформи О.Морозу, як уявляється, не залишиться нічого іншого, як ініціювати підготовку об’єднаного законопроекту, в якому більшість та опозиція дійдуть згоди із спірних питань, йдучи на взаємні поступки та зближуючи точки зору щодо майбутнього політичного ладу в Україні. Консультації з цього приводу, безумовно, ведуться. Але рік, що минає, не дав нам жодного прикладу, коли б опозиція та більшість успішно домовилися. Навпроти, під кінець року протистояння загострилося. Важко очікувати, що зараз ситуація зміниться на краще.

До того ж у “проекті Мороза” та “проекті Гавриша–Богатирьової” не так вже й багато спільного. Чи, краще сказати, вони подібні в дрібницях і принципово розходяться в речах справді важливих. Так, вони дотримуються єдиної думки у визначенні статусу народного депутата; обидва передбачають позбавлення депутатського мандата у разі невходження народного депутата у фракцію партії чи блоку партій, від яких він був обраний, чи ж у разі переходу до іншої фракції; сходяться вони й у перелікові можливих причин розпуску парламенту; у разі неможливості глави держави виконувати свої обов’язки обоє припускають можливість передання його функцій голові Верховної Ради.

Є в них й такі відмінності, які не важко подолати. Так, у «проекті Мороза» у бік розширення переглядаються й закріплюються права місцевого самоврядування, проти чого не може бути рішучих заперечень з боку більшості. Однак, у ньому ж уточнюється процедура імпічменту Президента, що, скоріш за все, не є неприйнятним для парламентської більшості.

Та є пункти, можливість зведення яких до загального знаменника мізерно мала. Пункт перший – вибори Президента. У “проекті Гавриша–Богатирьової” главу держави, починаючи з 2007 року, обирає Верховна Рада. Разом з тим, у 2004 році народ обирає Президента, а повноваження нинішнього й всіх наступних парламентів подовжуються ще на рік, так що чергові вибори Верховної Ради та вибори Президента знов обраними депутатами відбудуться в 2007 році. “Проект Мороза” взагалі не передбачає внесення змін до порядку обрання Президента. Тобто, як і досі, він обирається всенародно, на п’ять років, у передбачені Конституцією 1996 року терміни.

Пункт другий – спосіб формування Верховної Ради. “Проект Гавриша–Богатирьової” припускає вибори 450 депутатів, коли в кожному окрузі партія (блок партій) висуває одного й лише одного кандидата. Це – варіант партійної мажоритарки. В “проекті Мороза” про спосіб формування парламенту не сказано ані слова, що означає віднесення такого способу до компетенції не Конституції, а особливого Закону про вибори. Такий Закон опозицією вносився на розгляд Верховної Ради, він вводив норму про пропорційні, за партійними списками вибори у законодавчий орган, однак, як відомо, не був підтриманий більшістю.

Отже, у наявності два критичних пункти, взаємне неприйняття яких непереборне жодними надзусиллями. Та, слід зазначити, не перелічені змістовні й політичні обставини є основними перешкодами в розробці загального законопроекту. Якщо все ж таки станеться неймовірне і він таки відбудеться, то знову на нього очікуватиме експертиза в Конституційному Суді, а це означає додаткові кілька місяців відстрочки з реалізацією політичної реформи. Тим часом в інтерв’ю газеті “Факти” Президент України фактично виключає можливість подальших зволікань й затягувань: у новий політичний рік країна повинна вступити зі зміненим Основним Законом.

Якщо це тверде переконання першої посадової особи держави, то, вочевидь, до реалізації має бути готовий третій варіант – більшість проводить через парламент власний законопроект. Тобто провадить в життя силовий варіант ігнорування думки опозиції й тих громадян, які підтримують суто пропорційні вибори до Верховної Ради й всенародні вибори Президента. Власними силами досягти такого їм не до снаги. А отже, залишається дотримуватися максимальної дисциплінованості в процедурі голосування – тобто всій більшості з’явитися у вирішальний день у сесійній залі і, далі, знайти союзників у стані опозиції. Не виключено, що “проект Гавриша–Богатирьової” виявиться привабливим для фракції КПУ. Не виключено, що розгорнеться, за випробуваним сценарієм, “рекрутування” прихильників з фракцій СПУ, БЮТ, “Наша Україна”.

Так чи інакше, але дні, що лишилися до нового 2004 року, в політичному плані будуть надзвичайно гарячими. Парламентаріїв очікує не лише важка робота, а й серйозне випробовування їхніх моральних, державницьких та патріотичних якостей.

 

 

Мертвий консорціум проти живого “коаліційного уряду”

 

Олександр Сушко,
“Український монітор”

Віце-прем’єр Віталій Гайдук став черговою жертвою українсько-російського проекту, який так і не набув реальності бізнесової, однак міцно утвердився як реальність політична. У вересні минулого року за неповагу до консорціуму поплатився посадою заступник держсекретаря Міністерства фінансів Сергій Баулін, який публічно скритикував його за потенційну фінансову збитковість. Тепер проект-фантом почав поглинати чиновників високого рангу.

Блискавичність відставки, яка відбулася через кілька годин після “революційної” прес-конференції Гайдука, свідчить про ефект “останньої краплі”. Віце-прем’єр з ПЕК довго і методично опирався амбітним енерго-геополітичним проектам, здійснюваним Росією в Україні: реверсу нафтогону Одеса–Броди, об’єднанню енергосистем, експансіоністським планам РАТ ЄЕС на чолі з А.Чубайсом. Йому (разом з Міністром енергетики Єрміловим при позитивному нейтралітеті Прем’єра Януковича) багато що вдалось, принаймні, реверс Одеса–Броди нині виглядає як ніколи малоймовірним, укладено угоду з поляками про добудову нафтогону до Плоцька, Чубайс поїхав з Києва майже ні з чим.

На тлі цих проектів консорціум виглядає анітрохи не ліпше: проект залишається сумнівним і необґрунтованим економічно, політично і технологічно. Однак, на відміну від інших проектів, консорціум є дітищем двох президентів і, ймовірно, частиною зобов’язань українського президента перед російським колегою.

На це, можливо, Президенту негайно після прес-конференції Гайдука вказали зацікавлені особи на кшталт Ю.Бойка та С.Василенка, що в останній місяць перебувають у стані очевидної розгубленості від неможливості виконати рішення, фактично погоджені російськими лобістами з Президентом України (типу того ж реверсу). Якщо блокування реверсу Президент ще міг подарувати уряду, то спроба “завалити” консорціум викликала бурхливу й емоційну реакцію, що спричинила появу указу-експромту про відставку Гайдука.

Цього разу (на відміну від минулої урядової відставки, коли знімали Міністра екології Шевчука) Президент не став навіть зберігати видимість колегіальності рішення (тоді було засідання РНБО). Дане кадрове рішення є імпульсивним, нервовим, блискавичним, тобто нетиповим для Президента Кучми. Звички змінюються?

Станом на неділю не оприлюднено мотиваційної частини указу. Коментарі на кшталт пояснення В.Піховшека в “Епіцентрі” про порушення Гайдуком чиновницької етики та субординації є викривленням реальності. Адже члени уряду, а тим більше коаліційного, – політичні фігури, а не чиновники, і колишній незалежний політолог мав би про це знати. Вони не тільки можуть, але й зобов’язані доводити до громадськості свою особисту позицію, якщо мають таку.

До речі, щодо “коаліційності” уряду. Очевидно, що ані фракція, ані політрада СДПУ(о) не розглядали питання про відкликання Гайдука з уряду. Політики жартують, що якщо урядова коаліція в Україні має місце, то це, напевне, “коаліція” президентів Кучми і Путіна, а зовсім не фракцій парламентської більшості. Порушення ключових “коаліційних” зобов’язань тягне за собою відставку урядовців незалежно від того, чи діють ці урядовці в національних інтересах, чи ні. Механізм взаємодії “коаліції” виглядає так: прес-конференція Гайдука – окрик з Кремля (голова департаменту урядової інформації РФ Олексій Горшков назвав висловлювання Гайдука “особистою думкою”) – відставка.

Для порівняння: за всю історію України жоден чиновник не був звільнений за порушення зобов’язань перед Європейським Союзом, Радою Європи, США, НАТО тощо. Ці суб’єкти вочевидь не входять у вітчизняну “урядову коаліцію”.

Гранично обережний у висловлюваннях Прем’єр у своєму коментарі фактично підтвердив основні тези і без того очевидної версії: “Уряд, як єдина команда, повинен злагоджено і цілеспрямовано працювати над реалізацією тих завдань і програм, з яких прийнято рішення. Це стосується і важливих міжнародних контрактів та проектів. Час вимагає виваженості від уряду у кожному кроці і останнє кадрове рішення щодо Віце-прем’єр-міністра Віталія Гайдука обумовлене принциповою позицією у цьому питанні Президента України Л.Кучми” (виділено – авт.).

Відставка Гайдука – красномовний “дзвінок” Вікторові Януковичу. Ані підтримка парламентської більшості, ані міцні позиції в рідному регіоні, не страхують Прем’єра від можливості автографа Президента під указом про відставку у будь-який момент без будь-яких публічних мотивацій.

 

 

Рівень довіри до політиків і державних діячів 

Сергій Стукало,
виконавчий директор „Українського демократичного кола”

1-9 листопада 2003 року “Українське демократичне коло” провело всеукраїнське опитування на замовлення Інституту політики. Вибіркова сукупність репрезентує доросле населення України й охоплює усі регіони країни. За місцем проживання опитано 1000 респондентів віком від 18 років і старші.

Рівень довіри українців до політиків

Учасників опитування попросили висловитися про довіру провідним політикам і державним діячам (запитання формулювалося так: “Якою мірою Ви довіряєте кожному з цих політиків?”). Відповіді на нього розподілилися наступним чином (див. Таблицю 1).

 

Таблиця 1
Рівень довіри політикам і державним діячам,
(%)

 

Зовсім не довіряю

Скоріше не довіряю

Скоріше довіряю

Цілком довіряю

Важко сказати

Не знаю такого(ї)

Нема відповіді

Різниця між тими, хто довіряє, і тими, хто не довіряє[1]

Віктор Ющенко

32

12

22

19

13

1

1

–3

Віктор Янукович

24

20

19

10

19

7

1

–15

Георгій Кірпа

20

14

11

4

20

30

1

–19

Олександр Мороз

29

24

19

7

17

4

0

–27

Петро Симоненко

33

21

15

12

16

2

1

–27

Cергій Тігіпко

25

20

13

4

23

14

1

–28

Анатолій Кінах

26

25

15

4

22

8

0

–32

Володимир Литвин

25

25

12

3

23

11

1

–35

Юлія Тимошенко

47

18

16

7

11

1

0

–42

Віктор Медведчук

38

20

12

3

19

7

1

–43

Наталія Вітренко

41

23

11

3

17

4

1

–50

Леонід Кучма

49

21

12

4

13

0

1

–54

 

У листопаді в усіх політиків і державних діячів різниця між тими, хто їм довіряє, і тими, хто їм не довіряє, була від’ємною. Найбільший негативний баланс довіри-недовіри мають Леонід Кучма (–54%) та Наталія Вітренко (–50%).

Далі за зменшенням рівня негативного балансу йдуть Віктор Медведчук (–43%), Юлія Тимошенко (–42%), Володимир Литвин (–35%), Анатолій Кінах (–32%), Cергій Тігіпко (–28%), Петро Симоненко (–27%), Олександр Мороз (–27%), Георгій Кірпа (–19%), Віктор Янукович (–15%) та Віктор Ющенко (–3%).

Віктор Ющенко упродовж тривалого часу має найвищий рейтинг довіри серед громадян України. Він користується найбільшою довірою як за балансом довіри-недовіри, так і за часткою тих, хто йому довіряє (41%).

Далі за кількістю тих, хто довіряє йдуть Віктор Янукович (29%), Петро Симоненко (27%), Олександр Мороз (26%) та Юлія Тимошенко (23%).

 

Рівень довіри до політиків у макрорегіонах України

Було виокремлено, зважаючи на обсяг вибіркової сукупності, чотири макрорегіони[2]. Рівень довіри до політиків у макрорегіонах України відображено у Таблиці 2.

Таблиця 2
Рівень довіри політикам і державним діячам у макрорегіонах України
(%, різниця між тими, хто довіряє, і тими, хто не довіряє)

 

Центральний

Захiдний

Схiдний

Пiвденний

Україна в цілому

Віктор Ющенко

+21

+53

–47

–36

–3

Віктор Янукович

–35

–24

+24

–19

–15

Георгій Кірпа

–23

–26

–5

–18

–19

Олександр Мороз

–5

–39

–33

–34

–27

Петро Симоненко

–29

–63

–6

–16

–27

Cергій Тігіпко

–32

–37

–15

–31

–28

Анатолій Кінах

–38

–46

–11

–31

–32

Володимир Литвин

–38

–38

–24

–33

–35

Юлія Тимошенко

–13

–23

–73

–65

–42

Віктор Медведчук

–49

–54

–31

–34

–43

Наталія Вітренко

–60

–74

–28

–38

–50

Леонід Кучма

–57

–68

–48

–46

–54

Варто зазначити, що лише два політики – Віктор Ющенко та Віктор Янукович – мають позитивний баланс довіри-недовіри в окремих макрорегіонах. Так, у Центральному макрорегіоні Віктор Ющенко, посідаючи перше місце за рівнем довіри, має позитивний баланс (+21%).

Друге та третє місця за рівнем довіри у Центральному макрорегіоні посідають Олександр Мороз (–5%) і Юлія Тимошенко (–13%).

Віктор Ющенко також упевнено посідає перше місце у Західному макрорегіоні, маючи позитивний баланс довіри-недовіри +53%. Друге та третє місця у Західному макрорегіоні поділяють Юлія Тимошенко (–23%) та Віктор Янукович (–24%).

У Східному макрорегіоні за рівнем довіри лідирує Віктор Янукович, маючи позитивний баланс довіри-недовіри +24%. Друге та третє місця у Східному макрорегіоні поділяють Георгій Кірпа (–5%) та Петро Симоненко (–6%).

У Південному макрорегіоні перше місце за рівнем довіри посідає Петро Симоненко з негативним балансом довіри-недовіри –16%. Друге та третє місця у Південному макрорегіоні поділяють Георгій Кірпа (–18%) та Віктор Янукович (–19%).



[1]Сума відповідей “Цілком довіряю” та “Скоріше довіряю” мінус суму відповідей “Зовсім не довіряю” та “Скоріше не довіряю”.

[2]До складу чотирьох макрорегіонів було віднесено такі адміністративно-територіальні одиниці: Центральний (м. Київ, Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області); Західний (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області); Східний (Донецька, Луганська, Харківська області); Південний (Автономна республіка Крим, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області).

 

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2003

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.
Агроволокно Украина: качественное агроволокно купить можно и в Украине.