"ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №18 (23)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   11 - 18 травня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Сергій МАКЕЄВ
     Голосування за зміни до Конституції 8 квітня
      стало новиною одного дня на нашому телебаченні


    Олександр ПАНІБРАТОВ
     Достойне життя чи прожитковий мінімум?


    Олексій ДНІПРОВ, Віталій ЗАМНІУС
     Конфіденційна Україна


    Олександр ПАЛІЙ
     Вибори в Одесі – відпрацювання технологій чи відбілення іміджу голови ЦВК?


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Вибори і зовнішня політика


    Інтерв’ю з лідером НДП Валерієм ПУСТОВОЙТЕНКОМ
     На жаль, консолідованої роботи щодо створення коаліції більшості абсолютно немає


 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Голосування за зміни до Конституції 8 квітня
стало новиною одного дня на нашому телебаченні

7 квітня на прес-конференції в Інтерньюсі Академія української преси та Інститут соціології НАН України оприлюднили дані шостої хвилі щомісячного моніторингу телевізійних новин. Їхній спільний проект (наукові керівники доктор філологічних наук В.Ф.Іванов і доктор соціологічних наук Н.В.Костенко), який триває з жовтня минулого року, передбачав контент-аналіз новинних програм 5–10 квітня 2004 року з 19.00 до 21.30 на телеканалах УТ-1, 1+1, Інтер, СТБ, Новий канал та ICTV. Усього було проаналізовано 530 повідомлень, а загальний час віщання склав 43334 секунд (цифрові записи новин надавалися компанією GFK-USM). Проект здійснюється за підтримки міжнародного фонду «Відродження». Отримані результати дають певне уявлення про зміст та форму політичного віщання в Україні на традиційних та нових загальнонаціональних каналах.

На першому повному тижні квітня українські законодавці мали остаточно окреслити контури нової політичної системи – тієї системи, в рамках якої мав би працювати новообраний восени цього року президент, а також і парламент наступного скликання. Тобто мала б майже завершитися політична реформа. В попередні три тижні були ухвалені принципові закони про формування центральних та місцевих органів влади: Закон про вибори Президента України, Закон про вибори до Верховної Ради, а перед вирішальним голосуванням 8 квітня був прийнятий й Закон про вибори до місцевих органів влади. Залишалося поставити вирішальну крапку й проголосувати зміни до Конституції, які містив законопроект № 4105. Проте, хоча фракції КПУ та СПУ у повному складі підтримали його, понад 20 депутатів із парламентської більшості виявилися, так би мовити, «політичними дезертирами» і, формально не залишаючи коаліцію, зміни до Конституції не підтримали. Отже, конституційна більшість не відбулася.

Тим часом новинні програми телебачення доклали певних зусиль по конструюванню конституційної більшості. Як підкреслювалося на прес-конференції, вперше за весь період спостережень із жовтня минулого року зросла увага до лівих, насамперед, партій. Увага до КПУ та СПУ зросла з 9% повідомлень про політичні події в Україні в лютому до 35% в квітні цього року. При цьому увага знизилася лише до «Нашої України» та СДПУ(о).

І ще одна особливість подачі новин у квітні. В попередні місяці телеканали не шкодували негативних та іронічних оцінок на адресу опозиції. Тепер же в просторі оцінок основні опоненти зближаються – канали розміщують їх переважно в позитивному полі, утримуючись від надмірно критичних суджень на адресу «Нашої України» та Блоку Юлії Тимошенко. Водночас більш позитивним іміджем у новинах наділяється «прототип конституційної більшості» у складі КПУ, СПУ та парламентської більшості. А лідером позитивного оцінювання на цьому тижні були комуністи – так телеканали віддавали шану фракції за намір довести конституційну реформу до логічного завершення (Таблиця 1) і робили все, щоб не чинити кривди на її адресу. Можливі ж протиріччя всередині більшості взагалі не обговорювалися.

І взагалі новинні програми, особливо каналів УТ-1, 1+1 та Інтер, фактично відмовилися на першому тижні квітня від традиційного поділу на «політично близьких», тобто «своїх», якими традиційно виступають фракції та групи більшості, та «чужих», «політично далеких», до яких раніше належали чотири опозиційні фракції у Верховній Раді. І в цьому була своя логіка, адже ані «Наша Україна», ані БЮТ не мали шансів призупинити реформу – усе залежало від членів більшості, від їхнього голосування. Проте, не зважаючи на очевидну політичну невдачу, ставлення телеканалів до більшості залишилося винятково лояльним. Недобір 6 голосів до конституційної більшості новини подали, фактично, як тимчасовий, але не дуже прикрий збій у функціонуванні парламентсько-урядової коаліції.

Таблиця 1. Оцінки політичних партій та фракцій

%, n=421, новини про Україну

позитив

нейтрально

іронія

негатив

КПУ

7,1

0,7

Наша Україна

6,2

2,9

Більшість в цілому

5,7

1,2

СПУ

5,5

0,7

БЮТ

5,0

2,4

СДПУ(о)

2,1

0

Ліві

1,2

0

Опозиція в цілому

1,2

0,7

Народовладдя

1,2

0

ППУТУ

1,0

0

Центр

0,7

0

Регіони України

0,5

0

Народний вибір

0,5

0

НДП

0,5

0

Демініціативи

0,2

0

Водночас, фактично за рівної уваги до різних політичних сил, у насичений парламентський тиждень більшість говорить в ефірі довше. У квітні помітно скоротилася частка синхрона (прямого мовлення в новинах) представників державного апарату, тоді як частка синхрона представників очікуваної «конституційної більшості» зростає до 58%. Лідерами синхрона були С.Гавриш (180 сек), координатор більшості, якому не вдалося цю більшість скоординувати, К.Грищенко (169 сек), який коментував події навколо Іраку на цьому тижні, О.Мороз (140 сек), який говорив в прямому ефірі на п’яти телеканалах окрім УТ-1, а також представник «Нашої України» Ю.Костенко (120 сек). Майже відлученими від прямого телеефіру залишаються лідери опозиції: синхрон В.Ющенка склав 34 сек, а Ю.Тимошенко – 17 сек.

І все ж таки важко позбутися враження, що погані передчуття щодо перспектив політичної реформи заволоділи українськими ньюсмейкерами.

На рисунку представлена динаміка уваги телеканалів до голосування законопроекту №4105. На відміну від уваги до подій в Іракові, що залишається стабільною протягом тижня, у понеділок 5 квітня та у вівторок 6 квітня новини майже не обґрунтовують важливість голосування за цей документ, а в суботу 10 квітня забувають про нього взагалі – не варто, здається, нагадувати про неприємне. Отже, факт, згідно з яким завершення політичної реформи не відбулося, став новиною одного дня – 8 квітня. До цього четверга політичні новини практично мовчать про майбутню, дійсно неординарну, подію і все відбувається так, нібито не йдеться про доленосну акцію, яка завершила б одну епоху в політичній історії незалежної України й відкрила б нову.

Є підозра, що телеканали передбачали невеличке політичне фіаско, яке очікувало парламентську більшість. І вправно нахвалювали принципову позицію комуністів та соціалістів, не обговорюючи підстави принциповості позицій парламентської більшості. А з власною ініціативою у вітчизняних виробників політичних новин ніяк не складається.

 

 

 

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

 Достойне життя чи прожитковий мінімум?

 

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги,
 що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя,
 не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Конституція України, ст. 46

 

11 травня 2004 року Верховна Рада України затвердила прожитковий мінімум громадян України на поточний рік у розмірі 262 грн 23 коп., що на 20 грн 23 коп. більше попереднього, який діяв останні два роки.

Прожитковий мінімум – це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Визначається він нормативним методом.

Нормативними документами для розрахунку прожиткового мінімуму є Закони України – «Про прожитковий мінімум» і «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», Набір продуктів харчування, набір непродовольчих товарів та набір послуг для основних соціальних і демографічних верств населення, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2000 року № 656. Методика визначення прожиткового мінімуму затверджена спільним наказом Міністра праці та соціальної політики, Міністра економіки та Голови Державного комітету статистики України № 109/95/157 від 17 травня 2000 року.

Прожитковий мінімум є нормативним двояко: він сам розраховується нормативним методом і, водночас, слугує базою для встановлення багатьох соціальних нормативів, зокрема розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат, виходячи з вимог Конституції України та законів України, а також для визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування та інших.

Тому дивно, що навколо затвердження цього нормативного і по суті технічного показника у парламенті півроку точилася напружена боротьба проурядових та опозиційних сил, які так і не дійшли згоди. Міністр праці та соціальної політики, доповідаючи парламенту, сказав, що прожитковий мінімум обрахований на базі об’єктивних показників: «Сама процедура обрахунку прожиткового мінімуму напрацьована експертною комісією, до складу якої входять на паритетних засадах представники профспілок України, роботодавців України та держави. ...Ми взяли... офіційні, державні дані, які затверджуються (?) Державним комітетом статистики. ...Тут абсолютно немає жодної якоїсь суб’єктивної одиниці. ...Ми взяли ту логіку, яка викладена в експертній комісії на тристоронній основі, обрахували її (?) на даних Держкомстату і вийшли на ці показники, які сьогодні існують». Міністр навіть стверджує, що фактичний прожитковий мінімум (?) за чотири місяці цього року був на 14 грн менше, ніж той, який пропонується.

З «доказами» високого посадовця дивним чином співпали і обґрунтування саме такої величини прожиткового мінімуму народного обранця, голови Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та праці В.Хари, за виключенням, можливо, певного відтінку шантажу: мовляв, затверджуйте, бо народ не пробачить.

Опоненти Уряду і Комітету наголошували, що запропонований Урядом (а тепер і затверджений Верховною Радою) прожитковий мінімум на 2004 рік однозначно занижений. Народний депутат В.Пинзеник звернув увагу, що номінальний прожитковий мінімум збільшено лише на 5,8%, тоді як інфляція склала у минулому році 8,2% і 2,9% за 4 місяці поточного (2,9% взято за даними Держкомстату – В.Пинзеник називає 4,5%). Таким чином, 362 грн після 1 травня 2004 року реально, по набору споживчого кошика, менші, ніж 342 грн у 2003 році, на 5,3%. Ці цифри переконують більше, ніж словесні заклинання М.Папієва і В.Хари.

Народний депутат Б.Костинюк звернув увагу, звідки взялася цифра прожиткового мінімуму 362 грн: «Позаминулорічну цифру прожиткового мінімуму 342 гривні помножено на 106 відсотків, бо саме Міністерство економіки нас переконує, що індекс споживчих цін зріс всього-на-всього на 6 відсотків у порівнянні з позаминулим (?) роком, і ніби цьому треба вірити. Ось і весь законопроект». Ця думка підтверджується і одним із 17 додатків до законопроекту – «Розрахунком прожиткового мінімуму на 2004 рік (на базі червня)», де цифра 362 грн 23 коп. виведена із зростання індексу споживчих цін, починаючи з червня 2004 року. Звернемо увагу, що за основу обрахунку було взято прожитковий мінімум за червень у довільному розмірі 337 грн 71 коп., тоді як індекс інфляції за перші 5 місяців 2003 року склав 104,5% і відповідно прожитковий мінімум у червні минулого року склав 357,39 грн (342 х 1,045). Як бачимо, у цей момент відбулася маніпуляція з показником. Якщо обрахувати прожитковий мінімум з червневих 357,39 грн за тією ж методикою, то він складе на 2004 рік 384,03 грн, що однак більше за 362,23 грн. Правильно сказав у парламенті М.Папієв: як у математиці – є логіка, є аксіоми і є теорема, яка доводить щось.

Затвердження прожиткового мінімуму відбулося, як це часто трапляється в українському парламенті останнім часом, кількісною перевагою, силовим тиском. Такий спосіб прийняття законів, які безпосередньо торкаються кожного громадянина, посилює нестабільність у парламенті і суспільстві, призводить до хаосу в управлінні народним господарством. Прийняття таким же чином Закону про Державний бюджет України на 2004 рік переконливо підтверджує такий висновок: до нього вже подано понад 80 законопроектів про зміни. Тут доречно зауважити, що Президент, постійно звинувачуючи опозицію у нагнітанні протистояння у парламенті та суспільстві, перекладає з хворої голови на здорову.

Чому Уряд так послідовно і безкомпромісно, не зупиняючись перед прямими підтасовками, відстоює мінімальні значення соціальних стандартів і нормативів? Таку його наполегливість ми спостерігали при затвердженні Закону про Державний бюджет України на 2004 рік, коли статтею 80 Закону було повністю чи частково призупинено дію практично всіх законів чи норм законів, якими надаються пільги найбіднішим верствам населення та найнезахищенішим сферам суспільного життя: освіті, культурі, медицині тощо. Те ж бачимо при проведенні так званої пенсійної реформи, коли абсолютно незаконно була зменшена база для нарахування пенсій з 376 грн до 306 грн. Так був зменшений розмір мінімальної заробітної плати з 237 грн до 205 грн.

Причому Уряд робить все відверто і цинічно, проголошуючи турботу про людей і стверджуючи, що їхній життєвий рівень зростає. Наведемо лише один не словесний, а фактичний доказ протилежного. За даними Держкомстату, у січні цього року населення України зменшилось на 34777 чоловік (народилося 32280 чоловік, а померло – 77057 чоловік). За один місяць – на 35 тисяч чоловік! Такого не буває при зростаючому життєвому рівні і навіть просто при позитивних тенденціях розвитку економіки.

Звичайно, наш сьогоднішній Уряд аморальний. Не в лайливому, а в об’єктивному значенні слова. Моральність – це спроможність співчувати і допомагати собі подібним. Але це не причина, це – характеристика.

Чому ж все-таки уряд так діє? Хіба він не зацікавлений у соціальній стабільності, яка є наслідком благополуччя людей? Хіба він собі ворог? Повинна бути об’єктивна причина, яка змушує Уряд діяти так, а не інакше. І причина ця знаходиться на поверхні.

Звернемось до економічних показників. Виробництво номінального валового внутрішнього продукту (ВВП) на одну людину в минулому році в Україні склало 5530 грн, або 459 грн на місяць. За даними Держкомстату, на особисте споживання було використано 55,2% цієї суми, тобто 254 грн у місяць на людину. Таким чином, вироблений у 2003 році в Україні ВВП (легальний, який потрапив до статистичної звітності) не забезпечив навіть прожиткового мінімуму громадян (342 грн)! Дії уряду стають зрозумілими: для вирішення соціальних проблем, для забезпечення достойного життя громадян він не має ресурсів.

Цією цифрою можна не лише пояснити сьогоднішні дії вищих посадовців, але й спрогнозувати їхню подальшу поведінку: уряд і далі буде проводити таку ж соціальну політику. Влада є заручником цього показника, відчуває постійне його дихання в спину. Проте не може визнати його публічно: тоді всі усвідомлять, що наш уряд – політичний банкрут. Дійсно, як можна ставитись до влади, яка всіма ресурсами, що знаходяться в її розпорядженні, не може забезпечити навіть явно занижений, нею ж встановлений прожитковий мінімум?

Безперечно, зафіксоване статистикою виробництво ВВП не відповідає дійсності. Тут слід виділити дві ключові проблеми: тіньова економіка і стан обліку (статистики). Зазначимо, між іншим, що вимоги «Нашої України» до Уряду повернути в бюджет 10 млрд грн явно занижені. Але для того, щоб гроші, про які йдеться, потрапили до бюджету, потрібно легалізувати економічну діяльність і вивести економіку з сірої та темної зони, а також згадати відому тезу про облік і контроль. Але це вже інші теми.

Прожитковий мінімум за визначенням не є мінімумом, це – норма. Але на практиці він застосовується саме як мінімум. Читати затверджений Кабінетом Міністрів перелік продуктів, товарів та послуг спокійно неможливо, з’являється відчуття певної незручності, другорядності, приниженості. Тому своєчасною була б постановка питання про відмову від застосування цього показника у практиці державного управління, як у свій час відмовились від одіозної «межі малозабезпеченості». Тим більше, що у більшості своїх іпостасей, передбачених статтею 2 Закону «Про прожитковий мінімум», він не діє. Уряд встановлює соціальні гарантії не на рівні прожиткового мінімуму, як того вимагає Конституція України і закони, а виходячи з можливостей. А можливості ці, як ми бачимо, досить обмежені.

Крім того, застосування прожиткового мінімуму консервує особисте споживання і суспільний попит і таким чином гальмує розвиток людини, економіки і суспільства. Мавр зробив свою справу – мавр повинен піти.

 

 

Олексій Дніпров, Віталій Замніус,
експерти Інституту політики

Конфіденційна Україна

На минулому тижні увага громадськості в черговий раз була прикута до політичних баталій у стінах Верховної Ради України. «Гаряча та жорстка» боротьба вітчизняних політичних сил вже не один раз «виводила в тінь» найактуальніші події щодо змін національного законодавства. Нерідко експерти з подивом дивляться на список нещодавно ухвалених парламентом законодавчих актів, положення яких елементарно не відповідають принципам побудови правової держави. А головне і найнебезпечніше, що у більшості випадків такі законодавчі акти не стають предметом громадського або наукового обговорення, наслідком чого є обмеження у подальшому прав і свобод людини, згубні наслідки для економіки тощо.

11 травня 2004 року, 285-ма голосами «за» Верховна Рада України вкотре підтримала Закон із зовсім простою назвою, яка сама по собі ні про що не говорить – «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». У свою бутність законопроектом цей документ був більш відомий як законопроект №2663. Сьогодні він, хоч і не зовсім ще повноцінний, але вже Закон №1032-IV. Цікаво, що у вівторок 11 травня Закон було схвалено з урахуванням пропозицій Президента України. Від цього, однак, документ не став досконалішим, ніж його попередник.

Коротко, зупинимось на історії «життя» проекту Закону №2663.

9 липня 2003 року Верховна Рада України на своєму пленарному засіданні розглянула проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)». Згідно з офіційними супровідними документами проекту, його авторами були Міністр юстиції Олександр Лавринович, голова СБУ Володимир Радченко, заступник Генерального прокурора Сергій Винокуров, начальник Головного штабу МВС Віктор Зубчук. З грубим порушенням норм Регламенту Верховної Ради України означений проект Закону приймається більшістю депутатського корпусу у першому читанні, а також одразу (!) в цілому як Закон! Не в останню чергу цьому посприяла позиція профільного – з питань національної безпеки і оборони – Комітету Верховної Ради України та особисто його Голови, народного депутата України, члена фракції Комуністів Г.Крючкова.

Законом були внесені зміни одразу до семи законів: Кодексу законів про працю, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінально-процесуального кодексу, законів України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про захист інформації в автоматизованих системах» та «Про Службу безпеки України».

Одразу після його прийняття численні вітчизняні та міжнародні неурядові правозахисні організації, представники засобів масової інформації виступили з нищівною критикою на адресу прийнятого Закону та зверненнями до Глави держави з проханням застосувати щодо нього право вето. Експерти та відомі діячі у сфері інформаційного права мотивували свою позицію тим, що положення Закону порушували норми Конституції України, міжнародних правових актів в аспекті безперешкодної реалізації права людини на свободу слова та вираження поглядів.

Напевно, солідарність громадськості з цього питання зіграла велику роль – Закон таки було ветовано Президентом України. Однак, такий крок Л.Кучми зумовлювався не невідповідністю його положень Конституції України, а суто формальними причинами (такими, як, наприклад, неправильна нумерація статей).

Кінець цієї «епопеї» ми вже знаємо: 11 травня 2004 року Верховна Рада України знову підтримала Закон. Причому, як показує аналіз положень його остаточної редакції, – вона практично нічим не відрізняється від своєї «ветованої попередниці», а в деяких випадках була навіть погіршена. На разі документ опрацьовується в адміністрації Президента України.

Чим же зумовлена така помітна тривога громадськості та експертів?

«Червоною ниткою» через увесь Закон проходить ідея законодавчого врегулювання відносин, пов’язаних із використанням, володінням і розпорядженням «конфіденційної інформації, що є власністю держави» (у термінології Закону). Законом, зокрема, передбачено, що стосовно інформації, яка «є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ – надано статус конфіденційної». Незважаючи на вдавану нешкідливість, саме це твердження, а точніше, прагнення держави (чи її окремих «діячів») є «першопричиною» усіх подальших проблем та неузгодженостей.

Згадане прагнення має порівняно давню історію, однак, є абсолютно необґрунтованим з точки зору як теорії інформаційного права, так й усієї логіки чинного законодавства.

З цього приводу зазначимо, що, відповідно до Закону «Про інформацію» (стаття 30), інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну та таємну. При цьому, конфіденційна інформація визначається як відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Таємна ж інформація – інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

З наведених визначень можна зробити, принаймні, два висновки:

1. Держава та державні органи не можуть бути власниками конфіденційної інформації, всупереч положенням аналізованого Закону.

2. Будь-яка інформація, будь-які акти, які походять від органів влади, і мають обмежений режим доступу, можуть належати виключно до категорії таємних актів. Статус такої інформації, віднесення інформації до категорії таємної визначається виключно законами України, зокрема Законом України «Про державну таємницю».

Що фактично стоїть за прагненням держави (узагальнено називатимемо так ідейних натхненників Закону) бути власником конфіденційної інформації? Намагання самостійно, на власний розсуд обмежувати доступ громадян та інших суб’єктів до тих чи інших відомостей! Навіть сама подібна постановка питання є, очевидно, неконституційною, оскільки порушує базовий принцип діяльності органів державної влади, згідно з яким останні можуть діяти виключно у спосіб та в межах, встановлених Конституцією та законами України.

Інша важлива новела. У разі підписання Закону главою держави, Кодекс України про адміністративні правопорушення буде доповнено нормами, які, як вбачається, є суттєвим обмеженням права людини на свободу слова та вираження поглядів.

Уявімо собі ситуацію. Певна інтернет-газета (не кажучи вже про будь-який інший, більш традиційний ЗМІ) розміщує у всесвітній мережі електронну версію акту органу виконавчої влади про виділення якомусь приватному господарському товариству грошового кредиту для розвитку матеріальної-технічної бази останнього. Причому, даний акт містить гриф «ДСК» або «Не для друку».

У разі підписання розглядуваного Закону, працівники Служби безпеки України одразу після оприлюднення інтернет-газетою документа мають право затримати редактора (журналіста) цього ЗМІ, скласти протокол про вчинення порушення законодавства про державну таємницю, а також провести особистий огляд, огляд речей такої особи, приміщення редакції, а крім всього, ще й вилучити всі персональні комп’ютери редакції.

Навіть поверхневий аналіз вищезазначених новел щодо прав Служби безпеки України свідчить про те, що вони не відповідають загальновизнаним нормам щодо забезпечення свободи слова та вираження поглядів. Згадати, хоча б, що частина дев’ята статті 30 Закону України «Про інформацію» говорить, що «інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист». До речі, повертаючись до наведеного прикладу з інтернет-газетою потрібно сказати, що оприлюднення акту органу виконавчої влади про фінансові махінації із бюджетними коштами є саме суспільно значимою інформацією, за розголошення якої редакція ЗМІ не повинен нести відповідальності.

З наведеного вище можна зробити однозначний висновок: положення ухваленого Верховною Радою України 11 травня 2004 року Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1032-IV суперечать нормам Конституції України, міжнародно-правовим стандартам у сфері забезпечення свободи слова та відкритого доступу до інформації.

На жаль, сьогодні в черговий раз доводиться сподіватися на те, що Президент України знову застосує до проекту право вето, чим продемонструє свої намагання зробити внесок у розбудову свободи слова в Україні.

Інформація – кисень демократії. Якщо люди не знають, що відбувається в їхньому суспільстві, якщо дії тих, хто ними править, приховані, то громадяни не можуть брати значиму участь в управлінні справами такого суспільства.

 

 

Олександр Палій,
експерт Інституту політики

 Вибори в Одесі – відпрацювання технологій
чи відбілення іміджу голови ЦВК?

У звільненому новопризначеним головою Центральної виборчої комісії Сергієм Ківаловим 136 виборчому окрузі м. Одеси 30 травня мають відбутися перевибори народного депутата до Верховної Ради України.

Ці вибори характеризуються досить цікавою боротьбою і відпрацюванням виборчих технологій напередодні президентських виборів. Даний округ характерний тим, що його виборці, які мешкають у центральній старій частині Одеси не є зручними споживачами простих і невибагливих маніпулятивних технологій. На даних виборах сторони змушені будуть застосовувати технології виборів, адаптовані до місцевих умов. Ще однією важливою обставиною є досить строкатий етнічний склад виборців. Слід наголосити, що всі три основних кандидати на перемогу на виборах – Михайло Бродський, Антон Кіссе і Тетяна Ківалова – представляють етнічні меншини України, відповідно євреїв, болгар і росіян. Вагомою ознакою виборів стала відсутність реальних шансів на перемогу у представника комуністів, який виступає на даних виборах у якості «фонового кандидата», який не бореться за перемогу, але, натомість, намагається популяризувати свою партію та використовується для непрямої підтримки одного з кандидатів.

Загалом було подано 66 заяв щодо реєстрації кандидатів, зареєстровано 25 кандидатів. Оглядачі стверджували, що значна частина кандидатів реєструвалися з метою отримання права на допуск своїх представників для контролю і організації виборів, які реально працюватимуть на забезпечення інтересів інших кандидатів.

Соціологи наводять достатньо суперечливі дані щодо підтримки на виборах кандидатів. Так, фонд «Свобода», близький до М. Бродського, стверджує, що станом на 10–11 травня Михайло Бродський, лідер партії «Яблуко», і Антон Кіссе, заступник голови Одеської обласної державної адміністрації, мають підтримку 15% виборців кожен, Володимир Рондін – 11%, Георгій Селянин – 8%, Тетяна Ківалова – 5%. У цілому таку картину уподобань виборців округу – лідирування трьох-чотирьох кандидатів (А.Кіссе, М.Бродський, Т.Ківалова, В.Рондін) фіксують й інші соціологічні служби.

Якщо на виборах переможе М.Бродський, підтриманий опозицією, і, зокрема блоком «Наша Україна», це означатиме демонстрацію тенденції щодо підтримки населенням саме опозиційних сил, як це було засвідчено на виборах у Мукачевому. Якщо на виборах переможе А.Кіссе, він, швидше за все, поповнить ряди не радикальної частини більшості (СДПУ(о), «Демократичні ініціативи» тощо), а більш поміркованої.

Слід відзначити, що експерти вище оцінюють реальні шанси Т.Ківалової, ніж на те дають підстави дані соціологічних опитувань. Це зумовлено врахуванням того факту, що вона є донькою голови ЦВК, а також тим, що її підтримало керівництво області та міста, зокрема голова Одеської обласної державної адміністрації С.Гриневецький та міський голова Одеси Р.Боделан. Таким чином, ймовірно, що в разі участі Т.Ківалової у виборах, на неї працюватиме «адміністративний ресурс» на рівні держави, регіону та міста.

Усе це дає підстави мешканцям 136-го виборчого округу досить скептично ставитися до чесності виборів. «Українське демократичне коло» 6-10 травня 2004 року провело соціологічне опитування. Майже половина опитаних (47%) вважає, що вибори народного депутата у виборчому окрузі №136 не будуть чесними та справедливими. Лише 12% дотримується протилежної думки. А значна частина виборців – 41% – взагалі не змогла визначитися з тим, чи будуть одеські вибори демократичними. Причиною такої невизначеності є, мабуть, певний сумнів одеситів: чи зможуть бути відповідальними перед народом і законом усі зацікавлені політики, чиновники та члени виборчих комісій і, зокрема, Центральної виборчої комісії. Вибіркова сукупність репрезентувала виборців одномандатного виборчого округу №136 (м. Одеса), за місцем проживання опитано 600 респондентів віком від 18 років.

Окреме питання, на яке просили відповісти одеситів, стосувалося участі у виборах в якості кандидата у народні депутати Тетяни Ківалової – доньки Голови Центральної виборчої комісії Сергія Ківалова, що суперечить чинному законодавству. Переважна частина виборців округу (58%) вважає, що така ситуація є некоректною. Кожен п’ятий не бачить в цьому порушень, а 22% не змогли визначитись.

З іншого боку, у зв’язку з висуванням Т.Ківалової в якості кандидата в народні депутати виникла юридична колізія. Річ у тім, що згідно зі статтею 7 Закону «Про Центральну виборчу комісію» член Комісії не може бути (...) подружжям чи іншим близьким родичем кандидата. Однак, і заборонити Т.Ківаловій висуватися в якості кандидата юридично не можливо. Таким чином, якщо вона продовжуватиме змагання за мандат, це безпосередньо не її легітимність у якості кандидата, а, натомість, легітимність її батька Сергія Ківалова в якості голови і члена ЦВК.

С.Ківалов стверджував у інтерв’ю, що його донька прийняла рішення щодо балотування на 136-му окрузі самостійно. В інтерв’ю 5-му каналу він заявив, що «існує два варіанти: перший варіант – зняття з реєстрації в народні депутати Т.Ківалової у відповідності до 7 статті закону про ЦВК, і другий варіант – складання ним самим повноважень як члена ЦВК, і, природно, голови. Можливий і перший, і другий варіант».

Не виключено, хоча й малоймовірно, що Т.Ківалова реєструвалася в якості кандидата справді без волі батька. Однак, більш імовірно, що вона разом з батьком планує зняття з реєстрації за власним бажанням. Така маніпуляція можлива з метою відбілення іміджу С.Ківалова, що вкрай необхідно йому і всій владній верхівці в Україні, з метою підготовки до наступних президентських виборів. Влада намагається заздалегідь підвищити легітимність результатів наступних президентських виборів так само, як і інституцій та конкретних осіб, які відповідатимуть за їх проведення. Між тим, С.Ківалов відомий тим, що тривалий час ігнорував вимоги законодавства на посаді голови Вищої ради юстиції, зберігаючи за собою одночасно й депутатську посаду. Він характеризується експертами як людина, максимально контрольована Президентом. Існує ймовірність того, що С.Ківалов не зважатиме на реальні результати виборів і буде готовий оголосити будь-які їх результати, які йому буде продиктовано з Банкової. Щоб максимально зменшити загрозу для себе в цей потенційно гострий момент оголошення «результатів» виборів, владі в Україні необхідно максимально легітимізувати голову ЦВК, нейтралізувати підозри щодо його необ‘єктивності.

Тому, досить імовірно, що підтримка кандидатури Т.Ківалової з боку місцевої та обласної влади Одеси була частиною пропагандистської операції влади з відбілення іміджу глави ЦВК, а ім’я Т.Ківалової не буде у списках для голосування 30 травня.

 

 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання «Прозора політика»

Вибори і зовнішня політика

«Немає в Європі більш важливішої події, ніж президентські вибори в Україні у жовтні 2004 року», – заявив Андерс Аслунд, директор програм Росії і Євразії дослідницького Центру Карнегі на минулому тижні під час слухань «Майбутнє України та інтереси Сполучених Штатів» у підкомітеті з європейських справ Комітету міжнародних відносин Палати представників Конгресу США. На його думку, в разі проведення в Україні чесних виборів Віктор Ющенко має найбільші шанси перемогти, Росія як держава буде всіляко допомагати Віктору Януковичу, а російські олігархи, що мають економічні інтереси в Україні, будуть балансувати між двома кандидатами. «Фокусом політики США щодо України повинні бути питання демократії», – констатував Аслунд.

Про українські вибори думають не тільки у Вашингтоні, а й в Брюсселі та Москві. При цьому, доводиться визнати, думають не тільки про нас, а й за нас. Керівники держави неодноразово запевняли, що вибори будуть чесними, демократичним. Як свідчать соціологічні опитування, понад дві третини українських громадян в це не вірять. Як видно з дій наших зарубіжних партнерів, вони теж не схильні покладатися на такі обіцянки. Заклики до дотримання демократичних норм триватимуть, але наявні ознаки готовності забезпечити свої інтереси у будь-якому варіанті розвитку подій. До цього їх підштовхує не тільки нецивілізована внутрішньополітична практика, а й корекція зовнішньополітичного курсу, яку поспішає здійснити влада ще до осені.

Є два виміри впливу виборів, що наближаються, на зовнішню політику і два формати прояву зовнішніх чинників на виборчий процес. У стратегічному плані українська влада прагне в принципі знизити роль західного вектора. Це виявляється і у відсуванні планів інтеграції як неактуальних, руйнуванні геополітичної альтернативи, яку уособлює демократична опозиція, і в зниженні суспільних очікувань, щодо «світлих перспектив» розвитку міжнародної співпраці після можливої зміни влади. Натомість, черговий євразійський проект, – Єдиний економічний простір, презентується громадськості як суто прагматичний, здатний вирішити наші проблеми, від яких відгороджується Європа.

У цю ж гру активно грає Росія. В структурах Європейського Союзу обмежуються попередженням, що просування пострадянської четвірки в інтеграції далі зони вільної торгівлі утруднить інтеграцію європейську. В США розповсюджена думка, що ЄЕП не матиме реального впливу, адже всі попередні проекти залишились на папері, а зона вільної торгівлі з Росією мала б працювати вже з 1993 року. Оптимізм багатьох київських противників тіснішої співпраці з Москвою так само базується на впевненості, що зняття обмежень на торгівлю їй не вигідне і це стане перешкодою створенню ЄЕП.

Однак, з Білокам’яної прийшла новина: уряди Росії й України готуються найближчим часом підписати протокол про скасування вилучень, що ще існують у рамках зони вільної торгівлі. Це стало досить несподіваним результатом візиту Віктора Януковича в Росію. Володимир Путін з цього приводу висловив упевненість, що втрати російського бюджету від створення зони вільної торгівлі з Україною будуть компенсовані за рахунок ефекту від створення Єдиного економічного простору. Схоже, що російське керівництво налаштоване на досягнення швидкого результату на українському напрямі. Згідно з вже парафованим планом заходів, передбачається створення в рамках ЄЕП митного союзу до 2009 року, при чому деякі суттєві його елементи можуть бути запроваджені уже в 2006-2007 роках. Вже зараз обговорюється питання про синхронний вступ України і Росії до Світової організації торгівлі, що дорівнює гальмуванню цього важливого процесу для нашої країни.

Все вищезазначене не може не вплинути на перспективи співпраці України з ЄС. Щонайменше, стає вагомішою аргументація на користь заяв, подібних тій, що зробив Комісар Євросоюзу з питань розширення Гюнтер Ферхойген, який переконаний, – держави на зразок України та Молдови не матимуть нагоди вступити до ЄС упродовж наступних 20 років. І хоча зрозуміло, що консервативному європейському чиновництву не притаманне бачення стратегічних перспектив, вже сьогодні Україна може зіткнутися з додатковими труднощами при погодженні індивідуального плану співпраці з ЄС. Якщо досі йшлося про проблеми з визначенням перспектив членства, то зараз, коли Віктор Янукович заявляє, що «ЄС не розуміє Україну і не сприймає її сигналів» і що він готовий будувати свою Європу в Донецьку, ми можемо втратити частину можливостей, передбачених концепцією «нового сусідства». Коли подаються сигнали на кшталт мукачівського, Брюссель не чекатиме до президентських виборів. Прагматизм Заходу виявляється в готовності мати справу з країною, в якій зміни на краще все ще не є можливими. За таких умов ми матимемо не запропоновані європейцями «чотири свободи», – вільне пересування людей, товарів, капіталів та послуг, а переважно програми зміцнення кордонів та боротьби з міграцією.

На тактичному рівні, національні та зарубіжні гравці, задіяні у політичній боротьбі навколо президентських виборів, виявляють зацікавленість у їх відповідності певним нормам. Наприклад, Збігнев Бжезинський, який днями відвідав Київ, заявляє, що міжнародною спільнотою буде сприйнятий будь-який результат, якщо вибори будуть чесними. Саме на досягнення такого формального результату, який ще жодного разу в Україні не траплявся, спрямований тиск Заходу. За багатьма ознаками роль зовнішніх чинників цього разу буде найвищою.

За даними експертного опитування, проведеного нещодавно Інститутом Євро-Атлантичного співробітництва значний вплив на виборчій процес справлятимуть передовсім Росія та США. Роль таких колективних акторів як ЄС, Рада Європи, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, НАТО буде менш помітною. Цікаво, що про ЄЕП у цьому випадку згадали лише 3% опитаних. При цьому Росія матиме перевагу у впливі на виборців і конкуруватиме зі США у впливі на владу. На думку експертів, західні партнери сприятимуть утвердженню демократії та зближенню з Європою, тоді як Росія, – консервації сучасного стану, утвердженню євразійських пріоритетів.

Увага Заходу концентруватиметься на таких питаннях, як порушення принципів свободи слова, незабезпечення рівних умов ведення виборчої кампанії, використання «адміністративного ресурсу», фальсифікації результатів голосування. Події в Мукачевому виявили загрозу застосування прямого насильства з метою ревізії волевиявлення громадян. Для Росії все це є звичною практикою і її занепокоєння не викликає.

Звичайно, при всій різниці у підходах, важко довести, хто з партнерів менше думає про себе і більше про Україну. Але цілком очевидно, чиї інтереси збігаються з інтересами переважної більшості наших громадян. Москві потрібен конкретний результат будь-яких за формою виборів. Заходу важлива така якість процесу, яка забезпечує право громадян на власний вибір. І саме це викликає острах у чинної української влади і спричиняє перегляд пріоритетів у міжнародній співпраці. Єдине, що порадує фахівців, – нарешті зовнішня політика України стає більш адекватною внутрішній і, таким чином, більш передбачуваною.

 

 

Валерій Пустовойтенко:

«На жаль, консолідованої роботи
щодо створення коаліції більшості абсолютно немає»

Після заяв деяких представників більшості про те, що їхні політичні сили, ймовірно, не підтримуватимуть Віктора Януковича як кандидата у Президенти України, навіть для тих, хто раніше мав сумніви, стало очевидно, що парламентсько-урядова коаліція – об’єднання, яке існує лише на папері. Навіть Голова Верховної Ради України Володимир Литвин говорив нещодавно про те, що більшості не існує. Хоча у понеділок на погоджувальній раді представник Президента у парламенті Олександр Задорожній висловив протилежну думку. Він сказав, що у секретаріаті більшості знаходяться 239 заяв від народних депутатів. Спочатку, за словами Задорожнього, їхня кількість складала 241, тобто відкликано лише дві заяви, тому, на його думку, не можна юридично стверджувати, що парламентської більшості не існує. Та деякі політологи говорять, що зі створенням у парламенті групи «Центр» саме від цієї групи, а також від партії народних демократів, залежатиме голосування по багатьох ключових законопроектах. Сам голова НДП Валерій Пустовойтенко сьогодні не приховує свого бажання боротися за президентське крісло. Ходять чутки, що деякі рядові члени Народно-демократичної партії висловлюють бажання підтримувати на президентських виборах Віктора Ющенка. Також у кулуарах Верховної Ради говорять про можливий розкол НДП: у будь-якому разі, навіть якщо балотуватиметься Пустовойтенко, частина партії підтримуватиме Януковича, на якого вказує Банкова. Як у цій ситуації діятиме Валерій Пустовойтенко – про це з головою НДП ми говорили у парламенті.

Валерію Павловичу, минулий тиждень у Верховній Раді ознаменувався створенням двох фракцій – об’єднанням груп «Демініціативи» та «Народовладдя», а також Вашої фракції з фракцією Партії промисловців і підприємців України. Як Ви можете прокоментувати утворення фракції НДП-ПППУ?

Я задоволений, що ми з Партією промисловців і підприємців підписали угоду. Треба сказати одразу, що ми підписали угоду саме між партіями – НДП та Промисловців й підприємців. Це ще раз показує, що ми налаштовані на консолідацію, напідняття рівня злагоди у нашому суспільстві. По-перше, ми підписали договори між партіями, а потім як співголови – Оніщук Микола Васильович і Пустовойтенко Валерій Павлович – про створення фракції Народно-демократичної партії і Партії промисловців та підприємців. Ми підписали цю угоду для покращання роботи, перш за все, Верховної Ради України.

Хто очолить новостворену фракцію НДП-ПППУ?

Голова Народно-демократичної партії Пустовойтенко та Оніщук Микола Васильович. Ми будемо співголовами. Таке рішення прийнято, воно буде оголошене.

Свого часу інформація про те, що НДП піде на президентські вибори окремою силою, викликала значний резонанс. Деякі політологи вважають, що це, нібито, якийсь політичний торг.

Я сказав, що ні партія, ні я особисто не продаються, тому ми торгуватись не будемо. У статуті нашої партії чітко написано, що Народно-демократична партія висуває свого кандидата в Президенти. Свого. Це так написано. У суботу 22 травня у нас буде засідання політради, і сьогодні ми будемо працювати над текстом постанови політради щодо позиції НДП у подальшому. Тому вирішить це тільки з’їзд, який пройде в липні. Я би не хотів, щоб від імені Народно-демократичної партії чи від мене особисто хтось казав, що ми йдемо зі своїм чи не своїм кандидатом. Я розумію, що обов’язково повинна бути коаліція тих сил, які можуть іти на вибори. Коаліція може бути різною – і навколо Віктора Ющенка, і навколо Віктора Януковича, навколо Кінаха і Пустовойтенка, і Симоненка, і Мороза, і так далі. Можна низку таких об’єднань продовжити, або ж навпаки – буде створена одна коаліція. Тому немає альтернативи створенню коаліції відповідних політичних сил, щоб рухатись на президентські вибори. Одному буде дуже складно сьогодні перемогти, всі це розуміють. Але політологи можуть говорити одне, а в партії є своя особиста думка. Я хотів би ще й відокремити думку політичної партії від окремих депутатів і депутатських груп. Бо депутатська група є депутатська група – це 20-30 чоловік, і не більше. А в нас є політична сила. За фракцією Народно-демократичної партії – 300 тисяч голосів. І приймати рішення без врахуванні думки цих людей ми не маємо ні морального, ні політичного права. А головне, що нас сьогодні турбує, – що буде в 2006 році, які будуть підходи після президентських виборів. На жаль, такої роботи, консолідованої, щодо створення відповідної коаліції абсолютно немає. Тому ми внесемо найближчим часом, після затвердження на політраді, документ, який буде спрямований на створення коаліції політичних сил у нашій державі для того, щоб можна було об’єднатись і рухатись далі на президентські вибори.

Чи може новостворена фракція НДП-ПППУ претендувати на роль третьої сили, про яку Ви так багато говорите?

НДП висувала цю ідею дуже давно, і мені приємно, що вже почали нею користуватись, – що потрібна третя сила. І вона рано чи пізно з’явиться. Якщо не на ці президентські вибори, то на парламентських виборах це буде обов’язково. Тому що все одно між опозицією та владою іде боротьба, а залишається простір, який ніким не використовується, і ми його повинні обов’язково заповнити. Крім того, партія прийняла вже політичну програму, яка називається «Платформа народної демократії». І ми запрошуємо всіх до співпраці. Хочу сказати, що навіть для мене несподівано, коли в парламенті деякі депутати говорять про третю силу, я запитую: «Звідки ідея?», говорять: «З Вашої книжки». Тому я задоволений, що такі ідеї намагаються реалізувати.

Кого Ви бачити найреальнішими союзниками цього утворення?

Ми працюємо сьогодні з іншими депутатами. Мені б дуже хотілось, щоб конструктивною була робота у Верховній Раді. Мені б хотілось, щоб ми максимум об’єднались у Верховній Раді заради її стабільної роботи. Я вважаю, що конструктив повинен бути, яка б політика не була. Політичні баталії між окремими політичними партіями, групами та фракціями треба виносити за межи парламенту України, а парламент повинен стабільно працювати.

За яких умов можливо висунення єдиного кандидата від влади?

За рівних умов, тому що мені не подобається, коли звучать такі тези, в тому числі від відомих політиків або просто від представників органів виконавчої влади. Ви пам’ятаєте, що коли звільнили Василя Шевчука, Міністра екології, я звернувся з листом до Президента України, отримав відповідь від адміністрації Президента. Не від Президента, повторюю. Тоді написали, що Президент діяв згідно з чинною Конституцією. Я не заперечую. Верховна Рада прийняла Постанову по Мукачеву, знову коментар, що вона не має на те сили – то навіщо тоді угоди підписувати? Давайте будемо діяти тільки згідно з чинною Конституцією і законодавством. А угоди потрібні якраз для того, щоб консолідувати наше суспільство, політичні партії, і потім виходити на зміни до Конституції або інших законів України.

Ходять чутки, що деякі члени НДП хочуть підтримувати Ющенка, деякі – Януковича. Чи Ви не боїтеся розколу в середині НДП?

Не дочекаються ті, хто цього хоче. Ми приймемо рішення таке, яке піде на користь нашим людям, нашим виборцям, нашій державі.

Ваша партія – одна з тих політичних сил, яка найбільш послідовно відстоювала ідею політичної реформи. Як Ви думаєте, яка подальша доля конституційної реформи?

Мені дуже прикро, що дехто з народних депутатів, і в тому числі з більшості, просто зрадили проведення політичної реформи. Але я сподіваюсь, що вона може пройти. Та я дуже слабко вірю в те, що вона може пройти до президентських виборів. У той же час ми як фракція Народно-демократичної партії будемо дуже активно працювати для того, щоб прийняти рішення, можливо, навіть на цій сесії, щоб подати ці матеріали до Конституційного Суду, а восени мати можливість проголосувати. Але сьогодні виникає багато питань, і треба подумати, як їх внести до тих проектів, які сьогодні існують, для того, щоб за них проголосували народні депутати, у тому числі й більшість. Виникло питання, наприклад, щодо виборності губернаторів в Україні. Я вважаю, треба піти на те, щоб губернаторів обирали.

Ви як колишній Прем’єр-міністр, як голова однієї з пропрезидентських партій можете дати оцінку – яка, на Вашу думку, подальша доля парламентсько-урядової коаліції?

Я неодноразово заявляв, що ми повинні зробити все, щоб уряд стабільно працював. Я сам пройшов непрості шляхи, і в жодному разі не буду робити кроків щодо погіршення стабільної роботи уряду. Цього робити в жодному разі не можна, тим більше у рік президентських виборів. Для того, щоб ми не втратили того, що досягли за багато-багато років.

Як парламент буде співпрацювати з урядом перед виборами?

Буде складно, але треба уряду триматись...

 

 

Розмовляла Олена Куранда,
експерт Інституту політики
17 травня 2004 р.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.
http://www.bezxlopot.ru все игровые автоматы всех казино.