"ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №22 (27)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   8 - 15 червня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Олександр ПАЛІЙ
     Леонід Кучма майже погодився відпочити


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Янукович – захисник української демократії?


    Сергій МАКЕЄВ
     Про мистецтво робити на важливих державних посадах
     правильний вибір об’єкта гніву праведного


    Олександр ПАНІБРАТОВ
     Чи буде соціальним Державний бюджет України у 2005 році?


    Олександр ПАЛІЙ
     На виборах до Європарламенту перемагають праві


    Володимир ПОСЕЛЬСЬКИЙ
     Концепція Ширшої Європи: наслідки та перспективи для України


    Валентина СЕМЕНЮК
     «Після приватизації «Криворіжсталі» український народ щорічно втрачатиме
     1 мільярд 250 мільйонів гривень»


 

Олександр Палій,
експерт Інституту поолітики

Леонід Кучма майже погодився відпочити

 

На минулому тижні Президент України Л. Кучма виступив з низкою важливих заяв, що стосуються наступних президентських виборів та політичної реформи. Так, Кучма зокрема підтвердив своє небажання йти на третій президентський термін: “Ви знаєте, я думаю, якщо б я об’явив, що я буду балотуватися, так Янукович би в одну мить став самою щасливою людиною в Україні. Зразу скинути такий тягар. Я це кажу всерйоз. Але ви знаєте, що я заяву вже зробив і не збираюся міняти свого рішення”.

Президент висловив переконання, що “вибори відбудуться при любій погоді”. Він заявив “так, в полу-шутку, полу-всерйоз, я хочу подивитися на Україну разом з вами без Кучми”. Ця заява стала досить чітким індикатором того, що Леонід Кучма справді не збирається йти в якості кандидата на наступні вибори.

Слід наголосити, що прихильників іншого рішення вистачало як українських (згадаємо зусилля адміністрації Президента у забезпеченні рішення Конституційного Суду щодо визнання третього терміну другим, заяви низки пропрезидентських політиків тощо), так і іноземних. Так, посол Росії Віктор Чорномирдін нещодавно заявив, що Президент Леонід Кучма ще й досі перебуває “в самому соку”.

Інтерес Росії зрозумілий – продовження президентства Леоніда Кучми означала б продовження періоду внутрішньополітичної і міжнародної недієздатності України. Перед виборами очікується досить жорстка конкуренція за вплив на Україну. Нещодавно російське видання “RBCDaily” повідомило: “опитані російські експерти вважають, що головна боротьба між Росією і США розвернеться за вплив на Казахстан і Україну. Експерти не сумніваються, що для досягнення своїх цілей ворогуючі сторони готові піти на все, аж до організації державних переворотів і розв’язування нових громадянських воєн у пострадянських республіках”.

Збереження Леоніда Кучми в якості Президента України продовжило б існування дискредитованої, слабо дієздатної влади, зусилля концентрувалися б не на вирішенні задач, співмірних з потенціалом України, а спрямовувалися б виключно на забезпечення гарантій особистої безпеки керівництву країни.

Слід відзначити, що висунення Л. Кучми виключило б можливість проведення чесних виборів, чи навіть збереження рівня недемократичності, яка мала місце на попередніх виборах. Адже сьогодні, на відміну від 1999 року, в України існує реальна альтернатива владі. Таким чином, перемога Кучми могла б відбутися лише за умов фальсифікацій або протизаконного усунення головних конкуруючих кандидатів. А це неодмінно призведе до серйозної дестабілізації ситуації в країні.

Вочевидь, що й останні візити західних діячів (Дж.Буша-старшого, американського конгресмена Брюса Джексона, нинішніх та колишніх працівників державного департаменту США Мадлен Олбрайт, Стівена Пайфера, і особливо – Збігнева Бжезинського) вплинули на Леоніда Кучму і той, судячи з усього, остаточно відмовився висувати свою кандидатуру. Президент обрав тактику м’якого відходу від влади. У той час, коли всі владні важелі до кінця жовтня сконцентровані в руках Президента, він має досить засобів для формування впливу як на опозиційних, так і на провладного кандидатів. Вірогідно, Кучма “торгуватиметься” з обома найважливішими кандидатами, щоб забезпечити собі та своєму оточенню максимально зручні умови після відходу від влади.

На прес-конференції президент Кучма продемонстрував, що піклується про своє місце в історії. Він наголосив, що бачить причини проблем України не в результатах своїх дій упродовж останніх 10 років, а, насамперед у політичній боротьбі в Україні: “Давайте, подивимося на Європу. Ну, скажіть, будь ласка, що, великі труднощі були у європейців, які мають сьогодні монархів, і відмовитися від них? Вони не відмовляються, бо це стабільність держави. Я знову хочу разом з вами подивитися на нас. У нас завжди була боротьба за владу, за булаву, а не за Україну, тому і історія наша така. І скільки ми не повторюємо, особливо за роки незалежності, причому, всі ж говоримо про це, але ніхто ж не хоче вчитися на тих помилках. Дайте мені владу, і я вам покажу. А що покаже, то ніхто ж поки що не говорить. Так от, доки ми не відмовимося від цієї виснажливої боротьби, яка, я переконаний, затримала розвиток дуже суттєво України за ці роки, доти ми самі себе поважати в повній мірі не будемо, ні нас поважати не будуть. А те, що нас в цьому плані не поважають, ви й самі добре знаєте”.

На “політичну реформу” протягом останніх двох років було витрачено величезні кошти держави та зусилля адміністративного апарату. Однак, сьогодні ентузіазм щодо політичної реформи у Президента явно зменшився. Він заявив, що “от, буде в Януковича рейтинг рости, прийдуть добровольці з “Нашої України” і скажуть, давайте скоріше реформу проводити. … Так хай вони думають, а не я повинен думати. Я роблю все, щоб вона відбулася”. Вочевидь, що Президент і його оточення все ще налаштовані провести конституційну реформу, оскільки, на їхню думку, в будь-якому випадку, хто б не переміг на виборах, його повноваження будуть завеликі, аж до такої міри, що новий Президент буде здатним переформатувати “під себе” політичний простір, влаштований в інтересах нинішнього Президента і його оточення.

 

 Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання "Прозора політика"

 Янукович – захисник української демократії? 

До офіційного початку виборчої кампанії залишається менше місяця. Неофіційно вона триває вже, щонайменше, півроку, а стратегічна підготовка стартувала практично відразу після виборів до Верховної Ради. Безумовна першість у тривалості та ґрунтовності підготовки належить “правлячій коаліції”, точніше, – її основним силам: донецьким регіоналам, дніпропетровським трудовикам та київським соціал-демократам. Перший пункт свого плану вони реалізували вже влітку 2002 року, силоміць створивши керовану більшість.

Нещодавно відомий німецький політолог Олександр Рар, фахівець з Росії, а, за сумісництвом, – з України, сформулював своє бачення ситуації в нашій країні, як “змову трьох-чотирьох економічних, політичних груп, українських олігархів на користь Януковича”. Він констатував: “Головні сили домовилися і разом ідуть на вибори”. Дійсно, наявність домовленості очевидна. Складніше оцінити конкретний зміст домовленості та її надійність. Ці важливі питання вже широко обговорюються в експертному та журналістському середовищі. Але переважно увага зосереджується на конкуренції та суперечностях всередині більшості, тоді як чимале значення мають і деякі інші аспекти.

Згуртованість владної коаліції має суто прагматичний, а тому умовний характер. Леонід Кучма, як і належить ключовому гравцю, готується до майбутнього за індивідуальною програмою. Власне й в решти гравців, крім обов’язку грати у команді, є право забезпечувати свої інтереси і перспективи.

Очевидно, що масштаби та усталеність домовленостей залежать від правил гри. Водночас, створення нових правил є окремим важливим пунктом самих домовленостей. Коли політична реформа просувалася важко, але в цілому за графіком, варіанти перерозподілу влади пов’язувалися саме з нею. Врешті, намагання влади здійснити реформу стало унікальним актом публічної дії, тим більше, що до цього потрібно було залучати й опозицію. Адже зазвичай застосовувалися кулуарні механізми. Сьогодні визначеності, як і прозорості, знову набагато менше, вірогідність несподіванок зростає.

Коли два місяці тому висували Віктора Януковича єдиним кандидатом і доручали йому забезпечити реформу, було ясно, якого саме Президента з нього домовилися зробити. Очевидно, що він сам отримував набагато менше, ніж хотів і навіть, можливо, менше, ніж міг. Обмежувалися й перспективи донецької групи загалом. Водночас, тоді було мало сумнівів, що таким обмежувачем є безпосередньо чинний Президент, який резервує для себе чільне місце в новій системі організації влади. Сьогодні ролі змінюються, адже новий сценарій ще не написано і виникає необхідність імпровізувати і ризикувати.

Сутність новизни ситуації полягає у тому, що владний істеблішмент має або напрацювати інші, не пов’язані з конституційної реформою, механізми стримування власного ставленика, або спробувати розіграти складну виставу, в якій осінні вибори будуть лише першим актом. А це вже може так і не стати предметом домовленості всіх владних сил. Прояви стримування видно неозброєним оком. Віктора Януковича практично не пускають в політику. Якщо йдеться про публічну сферу, це для нього поки що не так вже й погано. Його імідж-мейкери заздалегідь почали формувати постать неідеологізованого “міцного господарника”, людину конкретних справ. Дуже пасує до цього й протиставлення економіки та політики у відносинах із стратегічними партнерами: прагматизм, пріоритетність соціально-економічних питань перед “розмовами про демократію”.

Ще кілька кроків у цьому напрямі і матимемо українську модифікацію тої моделі національного розвитку, за якої авторитарні режими Латинської Америки та Південно-східної Азії мали на певних етапах високі темпи зростання валового внутрішнього продукту. У формулюванні нашого Президента це звучить так: “на голодний шлунок демократії не побудуєш”. Це може спрацювати, адже значна частина наших громадян надто занурена у проблеми виживання, щоб вважати розвиток демократії важливою та актуальною справою, і ладна виказати довіру владі, якщо та готова у рік виборів виділити частку власних тіньових прибутків на соціальну сферу.

Мабуть не всі з цим погодяться, але проект “справжній єдиний кандидат Янукович” міг би стати спробою запропонувати виборцям покращений варіант Кучми. Повернімося до цієї теми пізніше, якщо будуть підстави. А наразі мусимо констатувати, що така перспектива, до речі, досить небезпечна для опозиції, не влаштовує партнерів-суперників Прем’єра. Зокрема, не влаштовує Леоніда Даниловича, адже в межах створеної ним системи краще нього нікого бути не може. Безумовно не влаштовує Віктора Медведчука, адже залишає замало простору для його власної політичної активності та для бізнесу всього очолюваного ним угруповання. Не влаштовує владну коаліцію загалом, адже самостійний успіх Януковича буде вже не спільним і створить загрозу його виходу з-під контролю.

Єдиний кандидат, начебто уник головної загрози, – висунення на третій термін чинного Президента. Так само, вже не залишається часу для заміни його іншим обранцем. Правда це тільки за умов “нормального підходу” до виборів, що наближаються. А схоже на те, що на Банковій готуються до іншого. Януковича не допускають до належної для глави уряду і тим більше єдиного кандидата від влади участі у реальній державній політиці. Центром ухвалення рішень і визначення стратегії залишається адміністрація Президента. Ця структура дедалі виразніше працює на СДПУ(о) і, не відмовляючи Януковичу в підтримці, відверто заважає йому готувати власну виборчу кампанію.

Леонід Кучма так само, уникаючи критики уряду, яка б могла бути сприйнята як свідчення сумнівів у перспективності його керівника як кандидата у Президенти, не поспішає долучати його до кадрової політики і випробувати власні можливості в управлінні адміністративною вертикаллю. При цьому він розширює втручання в економічну сферу і потроху відкушує та привласнює ті успіхи в розвитку економіки, які офіційна пропаганда старанно приписує владі і які є головним аргументом Януковича.

Але дозування самостійності кандидата не є достатньо надійним засобом зробити переможця залежним. Тому не тільки є підстави, а й існує громадянський обов’язок (зовсім не параноя) передбачати і, наскільки можливо, попереджати можливість більш драматичного розвитку подій навколо виборів. Якщо Леонід Данилович заявив про бажання “подивитися на Україну без Кучми зі сторони”, то тільки жалюгідна купка інтелігентів, які не втратили гострого відчуття власної гідності, обурюється, адже вважає, що гарант тим самим підтвердив, що вважає всіх нас цуценятками, нездатними обійтися без його опіки. Більшість вважає це нормою чи дотепом мудрого народного лідера. Але в даному випадку цікавіше подивитися на цю родзинку останньої прес-конференції як на свідомий чи просто необережний натяк. Без Леоніда Даниловича неодмінно буде гірше. І це не може тривати довго. І якщо внаслідок різних недоречних формальностей та зовнішнього тиску, він змушений змиритися з першим, то його обов’язок – бути готовим не допустити другого. Він не хоче, але обставини можуть змусити.

Чого, за цих обставин, очікувати від Януковича, яку роль йому готують? Чи має він здатність довести, що донецькі вибори кращі за мукачівські, чи погодиться бути особисто відповідальним за дії всієї владної команди під час кампанії? Позбутися опіки Банкової для нього практично неможливо. Водночас, здобути підтримку, вищу за ту, яку має влада, без того, щоб не дистанціюватися хоча б від Медведчука, теж не вдасться. Місяць тому, коли соціологічні опитування виявили зближення рейтингів Януковича і Ющенка, з’явилися прогнози, що Прем’єр міг би перемогти без надто брутальних порушень демократичних норм. Ця обставина й перетворює його на того кандидата від влади, який, на фоні інших гравців цієї політичної команди, виглядає зацікавленим у тому, щоб все виглядало порівняно пристойно. Врешті, йти “на все” заради збереження влади він не має повноважень, адже не має самої влади. Їх мають і можуть використати інші.

 

 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

 Про мистецтво робити на важливих державних посадах правильний вибір об’єкта гніву праведного

Неодноразово було помічено, що серед інших здібностей, обов’язкових для успішної чиновницької кар’єри, високо шанованою серед любителів та знавців бюрократичної справи є здатність безпомилково визначати об’єкт, на який не стільки можливо, скільки обов’язково направляти праведний гнів. Його невичерпним джерелом є глибоко уражене почуття справедливості та порядку, вельми розвинене в чиновництві всіх народів, і в нашому в тому числі. Державним службовцям високого рангу в Україні особливо не до душі: а) Верховна Рада (законодавчий орган, основний інститут представницької демократії); б) депутатський корпус у цілому; в) окремі, головним чином опозиційні, депутати. І такі ж три основних об’єкти їхнього праведного гніву, оскільки саме вони виявляються джерелами безладдя, метушні, саботажу, інтриг й безлічі інших проблем, що зазіхають як на державну безпеку, так і на правові й моральні підвалини суспільства. Складається враження, начебто виявляти свою неповагу й презирство до народних обранців стало для високопосадовців демонстрацією нібито властивого їм високого професіоналізму й бездоганної людської етики. На минулому тижні були отримані чергові тому підтвердження.

Генеральний прокурор України Г.Васильєв направив до парламенту чергове представлення на позбавлення депутатської недоторканності лідера парламентської фракції Ю.Тимошенко. Цього разу за обвинуваченням у спробі дати хабар якійсь поважній особі (ім’я не розголошується). Обвинувачення ґрунтується на відеоплівці, наданій колишнім помічником депутата Ю.Тимошенко якимсь В.Боровком й оприлюдненої перед журналістами в агентстві УНІАН трохи раніше. Генеральний прокурор на спеціально скликаній прес-конференції був емоційний, обурений протиправними намірами лідера Блоку й давав усім зрозуміти, що в нього в голові не вкладається, як подібне (спробу дати хабара) можна планувати настільки холоднокровно й підступно. Було видно, що цього разу його ніщо не зупинить.

Одночасно він не забув нагадати депутатам, що їхня реакція на представлення Генеральної прокуратури – це не що інше, як тест на принциповість, чесність і прихильність вищим моральним ідеалам. Інакше кажучи, якщо ви не з нами, то ви всі такі, як пані Ю.Тимошенко. І взагалі, горе тому народові, у якого такі обранці. Але ми – просто та генеральні прокурори – й одні готові вести бій на останніх рубежах правди, щирості та справедливості. Звичайно, настільки прямо він свої думки не формулював, але зміст був саме такий.

Повірити б й довіритися Генеральному прокуророві, так сумніви перешкоджають. І дійсно, хоча експертиза плівки, за словами глави прокуратури, ще продовжується, але її уже вважають автентичною й на цій саме підставі подане представлення до Верховної Ради. Зважайте, це та сама Генеральна прокуратура, що от уже майже два місяці не відповідає на запитання, чи справжніми є протоколи дільничних комісій Мукачевого, що були видані представникам блоку “Наша Україна”, адже графологічна експертиза продовжується й рішення не приймається. На питання про те, чому настільки разюча відмінність в оперативності роботи слідчих, чому там, із плівкою В.Боровка, вони сумнівів не відають, а тут, із протоколами, мучаться ними, є єдина відповідь: у першому випадку об’єкт праведного гніву в наявності, а у випадку з Мукачевим такий об’єкт недоступний, то його немовби і немає.

Зазначимо ще один момент, що ґрунтовно дискредитує праведність гніву Г.Васильєва. Схоже, Генеральна прокуратура не збирається розслідувати обставини, за яких В.Боровко один або зі спільниками, що імовірніше, зробив запис своєї розмови з Ю.Тимошенко. Але ж він без її відома й згоди встановив відеокамеру й записуючу апаратуру (якщо зустріч з таким змістом, що на плівці, дійсно мала місце). Але коли і як установив? І чи фахівець він у цих справах, а якщо не фахівець, то хто його консультував? Або ж, бути може, він годинами вів аудіозапис розмов для того, щоб потім змонтувати потрібний діалог. Тоді хто йому допомагав при монтажі? Нічого нам не повідомляють й про те, чи володіє колишній помічник народного депутата іншими записами або ж це була разова акція.

До речі, вартові законності ані єдиним словом не прохоплюються щодо можливості монтажу, тобто виготовлення фальшивки. А тим часом викриття монтажу – це досить специфічна й тонка процедура. Ми пам’ятаємо, що наші фахівці після довгого вивчення плівок майора Мельниченка оголосили їх підробкою, із чим не погодилися німецькі й американські експерти. Проте суд у Лос-Анджелесі відмовився розглядати їх у справі П.Лазаренка. А у нас в Україні й робота з плівкою ще не закінчена, а про автентичність уже оголошено. Коротше, не лихо, що немає доказів, головне – щоб не було і тіні підозри у її несправжності. Охоронці права її й не допускають, вважаючи громадянку Ю.Тимошенко заздалегідь винною. Ну як отут не припустити, що в Генеральної прокуратури немає до В.Боровка питань й вона задоволена зробленою їм “роботою”.

Повірити в праведність гніву Г.Васильєва можна було б тільки в одному випадку: якби він одночасно порушив кримінальну справу проти В.Боровка. Не готовий підказати (тому, що не знаю) за якими статтями, але неправедність його вчинку настільки очевидна, що зачіпки обов’язково повинні знайтися. І в той час, поки парламент розглядає клопотання Генеральної прокуратури, слідчі могли б поінформувати громадськість про те, яким чином зроблено ці записи або в який спосіб змонтована плівка, розповісти нам усім, що практика прослуховування або таємної зйомки застосовується у таких-то й таких-то випадках при захисті національної безпеки країни. А також спробувати переконати громадян у тім, що якщо мова йде про безпеку особистості, то на сторожі приватного життя в нас незворушно стоять закони й непідкупні прокурори. І взагалі, в усьому світі суди не приймають до розгляду невідомо як отриманих свідчень як доказ: в одержанні обвинувальних матеріалів також усе повинно бути чесно. А солідні, що претендують бути національними, телевізійні канали не транслюють підкидні плівки: вони бояться забруднитися об них.

Лише праведний гнів посадовців й власників нібито “приватних” телеканалів проти визначених об’єктів нічого такого не боїться.

 

 

 

Олександр Панібратов,
кандидат економічних наук

 Чи буде соціальним Державний бюджет України у 2005 році?

 26 травня 2004 року Кабінет Міністрів подав до Верховної Ради України проект Бюджетної резолюції – Основні напрями бюджетної політики на 2005 рік, які є невід’ємною частиною економічної і соціальної політики уряду на 2005-й і наступні роки та складовою бюджетної стратегії на середньострокову та довгострокову перспективу.

Основна мета бюджетної політики на 2005 рік визначена як фінансове забезпечення реалізації стратегічних цілей держави, підвищення рівня державних соціальних стандартів та зниження рівня бідності в країні і є, як зазначив 2 червня ц.р. у своїй доповіді на парламентських слуханнях з цього питання Перший віце-прем’єр М.Азаров, “продовженням досягнення бюджетної політики минулих років”.

Як бачимо, урядом першочергово декларується соціальна спрямованість бюджету майбутнього року, тому саме на ній зупинимось.

Одразу ж привертає увагу неконкретність, невизначеність, розпливчастість, можливість двозначного трактування проголошених Кабінетом Міністрів заходів для досягнення визначеної мети (пункти 1–39 вступної частини Основних напрямів).

Передбачається “збільшити видатки соціальної спрямованості державного та місцевих бюджетів як інструменту досягнення соціальних та економічних цілей. Бюджет на 2005 рік повинен сприяти зниженню рівня бідності та підвищенню якості життя населення” (пункт 6). Що мається на увазі під “видатками соціальної спрямованості”, не зовсім зрозуміло. Якщо йдеться про підвищення пенсій – питання номер один поточної політики уряду, – то це не повноваження Державного бюджету. Якщо передбачається підвищити розміри мізерних соціальних виплат тим, хто їх потребує, слід конкретно їх визначити, а не обмежуватись загальною декларацією. Якщо ж мається на увазі збільшення бюджетних видатків на надання пільг та субсидій населенню на оплату комунальних послуг тощо, то хотілося би, щоб уряд більш конкретно визначив свою політику в цьому напрямі. Пільгами та субсидіями не вирішуються питання підвищення якості життя населення – з їх допомогою лише підтримується мінімальний життєвий рівень громадян. І формується, до речі, їхня споживацька психологія.

На стор. 407 Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році” розміщена цікава Таблиця – “Структура доходів населення”. Частка соціальних допомог та інших одержаних населенням поточних трансфертів у його загальних доходах збільшилася з 26,5 відс. у 1999 році до 38,6 відс. у 2003-му. Хіба можна визнати нормальним, коли майже 40 відс. доходів населення отримує у вигляді допомог і трансфертів? Така соціальна політика стимулює утриманців, а не економічно активних громадян. Вона лише дає надмірні важелі впливу чиновникам і підтримує їхню корумпованість, стимулює погоню за дармовими доходами більш інформованих, ближчих до закону і чиновників громадян, врешті-решт загострює суспільні протиріччя. Це шлях у глухий кут, а не до “досягнення соціальних і економічних цілей”. Пільги та субсидії у такому розмірі – це біда Державного бюджету, а не його стовповий шлях. Уряд повинен тримати перспективу на скорочення кількості таких пільг та субсидій з одночасним забезпеченням достойного рівня їх надання тим, хто дійсно потребує цього. А це вже зовсім інша і конкретна політика, про яку в Основних напрямах, на жаль, не говориться.

Далі, передбачається “забезпечити поступове наближення розмірів мінімальної заробітної плати, пенсій, соціальних виплат та допомоги до рівня прожиткового мінімуму, при цьому темпи зростання мінімальної заробітної плати мають перевищувати темпи зростання інших мінімальних соціальних виплат та доплат, передусім видатки на фінансування компенсаційних виплат, допомоги ветеранам війни, громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, сім’ям з дітьми та іншим категоріям малозабезпечених та соціально незахищених громадян передбачати у розмірах, що забезпечують підвищення розмірів таких виплат та допомоги” (пункт 8). Вчитаємось: з одного боку, “темпи зростання мінімальної зарплати мають перевищувати темпи зростання інших мінімальних соціальних виплат та доплат”, з іншого, темпи зростання соціальних виплат та доплат “передбачати у розмірах, що забезпечують підвищення розмірів таких виплат та допомог”. Зрозумій, хто може. Уряд не хоче визначати ніяких конкретних орієнтирів соціальної політики і однозначно хоче залишитись з розв’язаними руками при визначенні величин соціальних нормативів у майбутньому.

Проголошується “підвищення рівня соціальної підтримки малозабезпечених і соціально незахищених громадян шляхом запровадження пріоритетності політики зростання доходів, у першу чергу працюючого населення, в тому числі через механізм забезпечення зростання рівня зайнятості працездатного населення” (пункт 13). Не можна не погодитись з необхідністю суттєвого зростання доходів працюючих. Проте знову ж таки об’єднуються в одне ціле категорії громадян – соціальних утриманців, з одного боку, працюючих і працездатних незайнятих – з іншого. Соціальна політика уряду стосовно цих категорій має бути прямо протилежною: одним створювати умови для роботи і ефективно стимулювати працю (а це проблема не лише бюджетної політики), до інших застосовувати політику державного патерналізму. Такого розмежування уряд не визнає, він усе звалює в купу.

Далі. Останнім часом урядовці широко і кон’юнктурно використовують для реклами своїх економічних досягнень факт суттєвого зростання середньої заробітної плати, який, не виключено, є лише наслідком легалізації її певної частини, при одночасному замовчуванні такого більш суттєвого і загрозливого для соціально-економічного розвитку країни явища, як постійне зменшення частки заробітної плати у доходах населення: з 60,2 відс. у 1990 році до 42,7 відс. у 2003 році (Послання Президента..., стор. 407). Тенденція співвідношення часток заробітної плати і соціальної допомоги у доходах населення вкрай негативна: 42,7 відс. до 38,6 відс у 2003 році проти 60,2 відс. до 26,5 відс. у 1990 році. Якщо у 1990 році доходи населення від заробітної плати у 2,3 раза перевищували їхні доходи, отримані у вигляді різноманітних соціальних допомог, пільг і компенсацій, то у 2003 році – лише в 1,1 раза, тобто вони зрівнялись!

Втім, уряд надмірно захоплений проблемою розподілу, щоб вникати у сутність явищ. Передбачається “запровадити систему надання адресної допомоги малозабезпеченим та соціально незахищеним громадянам та підвищити ефективність соціальних трансфертів населенню шляхом використання науково обґрунтованої методології під час визначення розміру соціальних виплат” (пункт 11). Як бачимо, ніхто й не думає про зменшення соціальних трансфертів, навпаки, планується науково обґрунтувати тупиковий шлях використання бюджетних ресурсів і соціально-економічного розвитку держави.

Передбачається “поліпшити умови для розвитку соціальної і гуманітарної сфери шляхом збільшення обсягів видатків на соціальний захист населення, охорону здоров’я та освіту, підвищити ефективність їх використання, зокрема через удосконалення механізму розподілу міжбюджетних трансфертів” (пункт 18). І знову загальна декларація. І знову “удосконалення механізму перерозподілу трансфертів”. По-перше, саме тут уряду доречно було б згадати про таке наболіле питання, як відновлення міжтарифних співвідношень в оплаті праці, якщо уряд дійсно проголошує тезу про розвиток гуманітарної сфери. По-друге, потрібно було б уточнити величину бюджетних ресурсів, які спрямовуються на освіту, науку та охорону здоров’я. Нагадаємо, що з часів появи у Державному бюджеті Спеціального фонду до бюджетних призначень Міністерству освіти і науки з року в рік зараховуються кошти, які студенти (чи їхні батьки) сплачують вузам за навчання, і кошти, які академічні інститути і вузи отримують за виконані роботи та надані послуги, до бюджетних призначень Міністерству охорони здоров’я – кошти, які хворі сплачують лікарняним закладам за отримані послуги. Перелічені кошти ніякого відношення до бюджету не мають. Це штучне, притому свідоме завищення розміру бюджету та соціальної його складової зокрема. Йдеться, між іншим, про солідні суми. Так, Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут” у 2003 році отримав із бюджету під державне замовлення на підготовку кадрів для народного господарства 57,3 млн грн, а плати за надані послуги надійшло до каси інституту – 57,5 млн грн, Києво-Могилянська академія – відповідно 7,8 млн та 9,7 млн грн, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого – 17,3 млн і 46,9 млн грн. Дещо інше співвідношення цих цифр лише у Національному університеті ім. Т.Шевченка – 76,6 млн і 10,9 млн грн відповідно. Всього ж по Міністерству освіти і науки таких “зароблених” коштів набирається 1 млрд 668,9 млн грн при виділених із бюджету 2 млрд 585,1 млн грн, по Міністерству охорони здоров’я –453,9 млн і 1 млрд 269,6 млн грн відповідно. Це зовсім різні гроші, а уряд вважає, що однакові – бюджетні. Таким чином лише по двох міністерствах штучне завищення Державного бюджету склало 2 млрд 122,8 млн грн, або 4,5 відс. його видаткової частини.

Найболючіше питання соціальної політики в Україні сьогодні – діти. Але в Основних напрямах навіть таке слово відсутнє. Нагадаємо один із безлічі фактів: нещодавно в Києві трапилось масове отруєння немовлят продуктами фабрики дитячого харчування № 1. Симптоматично на цю подію відреагували президентські “темники”: “У Києві декілька десятків дітей отруїлися продуктами. Аналітики сподіваються, що телеканали не розпочинатимуть випуски новин з цієї теми”. Нагадаємо підпільним “аналітикам”, що з 1990 року в Україні спостерігається стійка тенденція скорочення населення внаслідок своєрідних “демографічних штанів” – збільшення смертності та скорочення народжуваності. Якщо у 1990 році в Україні народилося 657,2 тис. дітей, то у 2003 році – 408,6 тис., всього померлих було 629,6 тис. і 754,9 тис. відповідно. Скорочення чисельності населення відбувається переважно внаслідок зменшення народжуваності. При цьому дитяча смертність залишається надмірною: лише за перший квартал цього року померла 961 дитина до одного року, що на 17 немовлят більше, ніж за відповідний період минулого року. Вдумаємось: майже кожне соте немовля вмирає до одного року! Міжнародного розголосу набули львівські та харківські події з новонародженими, проте Служба безпеки України отримує лише доручення “погасити” ці скандали. Сьогодні питання усиновлення українських дітей централізоване у Міністерстві освіти і науки, але що знає суспільство про стан справ там? Тому ми і пропонуємо у розділі соціальної політики бюджетної резолюції зобов’язати Міністерство освіти і науки щоквартально оприлюднювати дані про кількість дітей, які залишились без батьків (чи яких залишили батьки), де і як вони утримуються, скільки з них і ким усиновлено, яка їхня, до речі, подальша доля, які кошти виділяє держава на “утримання” свого майбутнього тощо.

А скільки в Україні безпритульних дітей і хто ними опікується? Відомство М.Білоконя?

Українці добре знають, хто очолює Фонд “Україна – дітям”, але вони хотіли б також знати, чим займається цей фонд, якщо така сумна картина у дитячій царині. Не завадило б запровадити щоквартальну звітність і про діяльність цього Фонду.

Втім, “аналітики”, певне, праві, навіщо суспільству такі подробиці... Правий і Президент, який лише від Д.Сороса почув про існування своїх “темників” і, як здається, не повірив відомому філантропу.

Відчувається, що в уряді відсутній соціальний блок і продумана, усвідомлена соціальна політика. Експлуатують соціальну тему всі без винятку урядовці, але вона залишається без нагляду. Персонально відповідальні за соціальний блок в уряді Д.Табачник і М.Папієв є фахівцями в партійних справах, можливо в інших, залежно від особистих уподобань, але ніяк не є людьми, які спроможні зрозуміти потреби нужденних і вибудувати більш-менш прийнятну соціальну політику. Дуже далекі вони від народу, хоча іноді й зустрічаються з ним.

Кабінет Міністрів проявив чіткість і послідовність лише в одному – в ухилянні від визначення будь-яких конкретних орієнтирів соціальної політики на 2005 рік. Втім, це зрозуміло: уряд країни, де виробляється валового внутрішнього продукту менше ніж на 500 грн в місяць на людину, трохи більше половини якого спрямовується на особисте споживання (що не забезпечує навіть прожитковий мінімум!), не може мати реальну програму забезпечення належного життя своїх громадян, він буде і далі залишатися у полоні мінімальних соціальних категорій. Громадяни у такій державі змушені покладатися, перш за все, на власні сили, що не додає авторитету уряду. Як і злагоди суспільству.

 

 

Олександр Палій,
експерт Інституту поолітики

 На виборах до Європарламенту перемагають праві

 У країнах Європейського Союзу відбулися вибори до Європарламенту. Голосування тривало протягом чотирьох днів.

Правий блок європейських християнських демократів і соціалістів отримав 274 місця (на 42 більше, ніж на попередніх виборах у 1999 р.), парламентська група соціалістичних партій 199 місць (на 24 більше), зелені – 42 (на 3 менше), “Європейські об’єднані ліві” 36 місць (на 13 менше), парламентська група “Союз за національну Європу” – 28 місць (на 5 більше), група “За демократичну Європу” – 18 місць (так само, як і в 1999 р.). Депутатів, що не входять до блоків, стало 68 (більше на 36).

Правлячі партії у Німеччині, Франції та Польщі зазнали поразки. У Німеччині соціал-демократи зазнали найбільшої поразки з часів Другої світової війни – вони отримали 20% голосів проти 45% у християнських демократів. У Франції правляча партія отримала 16% проти 29% у соціалістів.

До Європарламенту обираються 732 депутата з 25 держав-членів ЄС, що мають загалом близько 430 мільйонів населення. Кожна держава-член ЄС має приблизно пропорційну її населенню кількість депутатів у Європарламенті.

Вибори в Європейський парламент почалися 10 червня відкриттям виборчих дільниць у Нідерландах і завершилися ввечері 13 червня, коли виборчі дільниці закрилися в Італії. Для нинішніх виборів характерний низький інтерес виборців. На вибори прийшли 44,2% виборців проти 49,8% у 1999 році, коли у виборах брали участь громадяни 15 країн-членів ЄС. Явка виборців постійно знижується, починаючи з перших виборів у 1979 році.

На вибір виборців у всій Європі суттєвий вплив має позиція кандидатів щодо Іраку та питань щодо припустимого ступеню контролю європейських адміністративних структур над місцевими справами.

Однак, вибори відзначалися особливістю для низки країн Європи. У Британії вибори до Європарламенту стали перевіркою настроїв британського суспільства напередодні парламентських виборів, що мають відбутися в наступному році. У Франції виборці використали ці вибори, щоб виразити свій протест проти урядової політики в рішенні внутрішніх проблем Франції.

У країнах Балтії вибори до Європарламенту виявилися перевіркою на те, чи адаптувалися місцеві росіяни до політики цих незалежних держав, чи вони використовуватимуть ЄС в якості інструменту тиску на національні уряди для задоволення насамперед своїх національних прав. В Естонії зараз живе близько 150 тис. російськомовних громадян, що мають право голосу, у Латвії – близько 300 тис. Один з 9 депутатів від Латвії представлятиме російськомовну меншість.

Найбільш цікавими вибори були в нещодавно прийнятих до ЄС 10 державах Центрально-східної Європи, де вони відбувалися вперше. Проблемою нових 10 держав залишається економіка. Тому, основними питаннями, навколо яких розгорталася боротьба на виборах, були саме питання економічної політики ЄС.

 

Довідка: Парламент Євросоюзу – це єдиний орган ЄС, що обирається прямим голосуванням. Робота Європарламенту розділена між Брюсселем (робота в комітетах), Страсбургом (пленарні засідання) і Люксембургом (секретаріат). У Брюсселі парламентські комітети засідають два тижні на місяць і консультують Єврокомісію і Раду міністрів.

Європарламент має право звільняти і призначати членів Єврокомісії. Разом з Радою міністрів Європарламент приймає законодавчі рішення і рішення щодо витрат половини бюджету ЄС. До повноважень Європарламенту належить контроль за бюджетом ЄС, а також за питаннями, що відносяться до торгівлі, охорони навколишнього середовища і захисту прав споживачів. Останнім часом повноваження парламенту розширюються. Європейська комісія – єдиний орган Євросоюзу, що може висувати законопроекти. Перш ніж внести їх на обговорення, вона повинна обговорити законопроект із зацікавленими групами й експертами, щоб забезпечити збереження інтересів Євросоюзу. Комісія формує пропозиції і надає їх на розгляд Європарламенту і Ради міністрів, які можуть або прийняти, або відхилити їх. Європарламент має повноваження спостерігати за діяльністю Єврокомісії, і це єдиний орган Євросоюзу, що має владу звільняти комісарів. Члени Єврокомісії призначаються Радою міністрів, а потім затверджуються Парламентом. Після того, як законопроект схвалений, Європейський суд стежить за тим, щоб він однаково інтерпретувався всіма членами ЄС, і намагається згладити можливі протиріччя між європейським і національним законодавствами.

 

 

 

Володимир Посельський,
Паризький інститут політичних наук,
Франція

 На початку липня очікується ухвалення плану дій “Україна–Європейський Союз”, який має визначити подальші перспективи співпраці з нашим потужним новим сусідом і умови реалізації європейського вибору України. Проблеми інтеграції в Європу дедалі жвавіше дискутуються і вже позначили розбіжності у позиціях різних політичних сил. Влада взагалі пропонує зняти з порядку денного питання про вступ до ЄС і при цьому звинувачує Брюссель у застосуванні подвійних стандартів і недостатній увазі до України. Наше видання і раніше неодноразово зверталося до питань європейської політики України. Вважаємо за доцільне продовжити розгляд об’єктивних обставин та суб’єктивних чинників розвитку відносин з ЄС, тим більше, що вони вплетені у політичну боротьбу і впливатимуть на програму дій будь-якого переможця виборчої кампанії. Наразі ми пропонуємо читачам матеріали ґрунтовного дослідження, люб’язно наданого в наше розпорядження авторитетним фахівцем і в європейських, і в українських справах.

 

 Концепція Ширшої Європи:
наслідки та перспективи для України

 “Розширення є точкою відліку для започаткування нового підходу у відносинах з нашими сусідами – концепції Ширшої Європи...”

Гюнтер Ферхойген, жовтень 2003 р.

 Запропонована Європейським Союзом концепція Ширшої Європи (КШЄ) та європейська політика сусідства (ЄПС) щодо країн нової Східної Європи (у цьому контексті було б доречно використовувати нову географічну та ментальну категорію: країни Східної Європи та Закавказзя (КСЄЗ), яка охопила б європейських країн-сусідів розширеного ЄС, поза Росією, додатково засвідчує про початок чергового перехідного періоду в історії постбіполярної Європи. Перший етап динамічних змін, рушійними силами яких стали прагнення реформаторських урядів країн Центральної Європи та Балтії «повернутися до європейського дому» й відповідна до цього потреба реформування європейської інтеграційної моделі з боку Євроспільноти, завершується з приєднанням до ЄС 10 нових країн-членів і запланованим на червень ухваленням Конституційного договору розширеного Союзу. У результаті другого перехідного періоду, що може розтягнутися на новий 15-річний термін, Євросоюз має поглинути балканські країни та, ймовірно, Туреччину, а також визначитися з моделлю інтеграції для КСЄЗ.

Вихідним пунктом нашого дослідження є запитання: а чому власне Європейський Союз вирішив запропонувати Україні та іншим східноєвропейським країнам статус сусіди? Пробуючи частково на нього відповісти, ми спочатку проаналізуємо особливості процесу ухвалення рішень в Євросоюзі щодо його поточного розширення на країни Центральної Європи та Балтії (КЦЄБ). Такий теоретичний аналіз дозволить нам охарактеризувати нинішню концепцію Ширшої Європи як стратегію “навмисної невизначеності” ЄС, яка має на меті забезпечити політичну та економічну стабілізацію його східної периферії, уникаючи при цьому геополітичних, інституціональних та бюджетних пристосувань, які випливали б з нового розширення. Потім ми розглянемо перспективи формування багаторівневої моделі “об’єднаної Європи” і, зокрема, сценарії залучення до Євросоюзу КСЄЗ та Російської Федерації. У підсумку ми спробуємо запропонувати триетапний шлях інтеграції України до Євроспільноти, який би враховував зазначені особливості політики розширення ЄС.

 

1. Розширення Євросоюзу як наслідок погодження інтересів країн-членів та нормативних принципів євробудівництва

Процес нинішнього “історичного” розширення Європейського Союзу на КЦЄБ став об’єктом жвавої теоретичної дискусії між школами раціонального вибору (або раціонального інституціоналізму) та соціального конструктивізму (або соціологічного інституціоналізму). Будучи новітнім продовженням давніх суперечок між неореалістами та неофункціоналістами, раціональний та конструктивістський підходи надають різну оцінку причин, які привели до ухвалення рішення про розширення на Схід у 1993 році; критеріїв відбору країн-кандидатів; темпів їх приєднання до Євроспільноти; співвідношення витрачених коштів та переваг від здійснення процесу розширення для чинних країн-членів. Не заглиблюючись в теоретичні дебати, можна лише констатувати, що у баченні раціоналістів поведінка держав-членів спирається на логіку відстоювання своїх національних інтересів, покликаної оптимізувати виграші для кожної з держав. Натомість соціальні конструктивісти виходять з того, що усвідомлення спільної ідентичності та спільних цінностей між державами-членами спонукає пошук компромісу та логіку пристосування до чинних інституційних норм та принципів євробудівництва.

Відповідно до підходу раціоналістів, держави-члени мали б визначати свою позицію щодо розширення на КЦЄБ на підставі раціонального підрахунку економічних, інституційно-політичних чи пов’язаних з безпекою втрат та отриманих переваг. Згідно з баченням конструктивістів, чинні країни-члени повинні були б розглядати розширення як моральний та історичний імператив, що покладається на бачення Євросоюзу як “спільноти цінностей” і керуватися інституційно закріпленим принципом відкритості євробудівництва для всіх європейських демократій, які спроможні адаптувати нормативно-правовий доробок Співтовариства (acquis communautaire, acquis, фр.). На практиці ці два підходи могли б втілитися у низці відмінних сценаріїв у відносинах Євроспільноти з КЦЄБ, які спрощено можна звести до чотирьох опцій:

1) Обмежитися встановленням тісної асоціації з КЦЄБ, приміром, у рамках сформованої Європейської економічної зони, що дозволяло б країнам ЄС сповна скористатися перевагами лібералізації торгівлі та можливостями інвестицій в центральноєвропейських країнах без здійснення болісної інституціональної та бюджетної адаптації до процесу розширення;

2) Відкласти розширення на якнайдовший термін, що надавало б можливість здійснити попередню внутрішню адаптацію інституцій та спільних політик Євросоюзу до прийняття нових країн-членів;

3) Здійснювати розширення на КЦЄБ поетапно, прийнявши спочатку до лав Союзу найбільш заможних та підготовлених країн-кандидатів;

4) Провести швидке розширення на всі країни-кандидати, які продемонстрували бажання й готовність приєднатися до ЄС.

Якби країни-члени “Дванадцятки” слідували логіці раціонального вибору, то вони природно прагнули б обмежитися укладанням з КЦЄБ угод про асоціацію та відкладанням розширення на дальший строк, оскільки збільшення складу Євроспільноти приводить а-пріорі до зменшення політичної ваги кожної окремої країни-члена в системі спільного ухвалення рішень та перерозподілу фінансових коштів на користь нових членів. Навпаки, якби країни-члени Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС, – попередник ЄС) керувалися конструктивістською логікою, то вони мали б вдатися до швидкої та глибокої реформи своїх спільних політик, збільшення бюджету, переходу до повсюдного голосування кваліфікованою більшістю в Раді міністрів, щоб мати змогу якнайшвидше прийняти нові країни-члени з колишнього соцтабору коштом суттєвих поступок національними інтересами.

Останні теоретичні дослідження проблематики розширення ЄС на КЦЄБ стверджують наявність двох вищезазначених логік у поведінці “Дванадцятки”, а пізніше “П’ятнадцятки” держав-членів і роблять спробу синтезу між двома підходами. У цьому зв’язку іспанський дослідник Хосе Ігнасіо Торебланка пропонує розглядати розширення ЄС на КЦЄБ через призму погодження національних інтересів країн-членів і визначених нормативних принципів. У рамках такої динамічної моделі “узгоджуваного пристосування” процес розширення ЄС на Схід здійснювався, по-перше, через ухвалення комплексних пакетних домовленостей щодо відповідної адаптації євроустанов та спільних політик до нового розширення з одночасним врахуванням інтересів окремих країн-членів (тобто, розподілу коштів розширення між чинними та новими країнами-членами). Разом з тим, наявність різних національних інтересів та пріоритетів у держав Євроспільноти щодо загального процесу інтеграції КЦЄБ та тих чи інших країн-кандидатів сприяло уточненню критеріїв вступу та загальних принципів розширення (недискримінації, диференціації, неподільності acquis, узалежнення початку переговорів про вступ від додержання політичного критерію), які однаковою мірою застосовувалися до всіх країн-кандидатів.

Таким чином, ключове рішення Євросоюзу про визнання перспективи членства КЦЄБ на зустрічі Європейської Ради в Копенгагені (червень 1993 р.) зумовлювалося виконанням чітко окреслених критеріїв вступу та “компенсувалося” коштом трьох чинників: вилучення з процесу лібералізації торгівлі з КЦСЄ (в рамках угод про асоціацію) найчутливіших галузей (сільського господарства, текстильної, вугільної та металургійної промисловості); досягнутих поступів Маастрихтської угоди (зокрема, утворення Економічного та Валютного союзу); подвоєння структурної допомоги для менш заможних країн-членів у межах рамкового плану фінансування Союзу на 1993-1999 рр. Пізніше запровадження передвступної стратегії щодо країн-кандидатів (грудень 1994 р.), яка мала за мету сприяти їх швидшій інтеграції до внутрішнього ринку ЄС, “урівноважувалося” встановленням асоціації з країнами Південного Середземномор’я. Зрештою, рішення про початок переговорів про вступ з першою шісткою найпідготовленіших країн-кандидатів (грудень 1997 р.) супроводжувалося затвердженням “Програми 2000”, яка, зокрема, забезпечувала чинним країнам-членам попередні об’єми доступу до сільськогосподарських та структурних фондів на 1999-2006 роки.

У результаті 8 країн Центральної Європи та Балтії змогли приєднатися до Євросоюзу через 15 років після падіння Берлінської стіни та 11 років після визнання перспективи їхнього членства. Впродовж 2004-2006 рр. загальний об’єм чистих видатків ЄС на нових країн-членів не перевищить 25 млрд євро (не більше 0,08 % щорічного ВНП Союзу). На подальшу перспективу вплив розширення на євробюджет в цілому та окремі країни “старої Європи” буде теж цілком помірним, беручи до уваги встановлені для нових країн-членів перехідні періоди та обмеження (щодо доступу до сільськогосподарських та структурних фондів, вільного переміщення робочої сили), а також на подальше реформування спільної сільськогосподарської та регіональної політик.

Далі буде

 

  

Валентина СЕМЕНЮК:
«Після приватизації «Криворіжсталі» український народ
щорічно втрачатиме 1 мільярд 250 мільйонів гривень»

Автор: Олена Куранда

Останні декілька тижнів ця жінка знаходиться в центрі уваги журналістів та громадськості. Спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації, головою якої є Валентина Семенюк, заявляє про численні порушення у процесі приватизації найбільшого в Україні металургійного комбінату – «Криворіжсталь». Фракція Соціалістичної партії України, членом якої є пані Семенюк, найактивніше виступала проти приватизації цього об'єкту. Не зважаючи на всі зауваження парламенту, вчора Фонд державного майна України підписав договір купівлі-продажу цього підприємства з консорціумом «Інвестиційно-металургійний союз». Ця компанія запропонувала за «Криворіжсталь» 4 млрд 260 млн грн.

Сьогодні СПУ та КПУ вимагали заслухати у парламенті голову Фонду держмайна Михайла Чечетова. Пані Валентина Семенюк заявила, що має намір звертатися до Європейського суду. Саме з нею ми сьогодні говоримо про деякі аспекти цієї приватизації, яка викликала такі неоднозначні дискусії у суспільстві.

 

– Пані Валентино, поясніть, чому останнім часом такий ажіотаж навколо «Криворіжсталі»?

 

Валентина Семенюк: Із сьогоднішньою приватизацією «Криворіжсталі» продовжується тенденція, яка була започаткована на зорі декретотворення та указотворення Кучми, – у 1994-1995 рр. Тенденція яка? Кращі об'єкти віддати олігархам, а все, що є збитковим, залишити в державі, а там вже свої дрібні шавки, олігархи регіонального пошибу розберуть те, що вже є зовсім непотребом. Сьогоднішня політика, яку проводить нинішній Президент України, приведе до одного – Україна повернеться до періоду Середньовіччя. Якщо проаналізувати світові тенденції, то, наприклад, США нарощують кількість підприємств, які знаходяться в руках держави для того, щоб гарантувати наповненість бюджету, економічну безпеку держави, можливість впливати на збереження і забезпечення робочих місць, утримання світових ринків збуту, виконання зобов'язань, які брала на себе держава під час підписання тих чи інших угод. Тому, коли ми говоримо про ситуацію, яка сталась на "Криворіжсталі", то вона зумовлена одним, – Президенту потрібен цей об'єкт на виборчу кампанію для забезпечення його виборчих апетитів. І найголовніше – забезпечити успішність цієї приватизації заради одного, заради того, щоб задовольнити апетит свого зятя і свого оточення.

У липні минулого року народні депутати подали проект закону про те, щоб включити це підприємство до переліку об'єктів, які не підлягають приватизації. За це проголосували 288 депутатів. Як тільки ми направили законопроект на підпис Президенту, він одразу наклав вето. Просто процес підготовки до приватизації був свідомо спрограмований. І той анекдот, стосовно його онучки Каті, фактично відбувся – вчора якраз була річниця з дня народження онучки, тому подарунок зроблено в цей день, і Фонд держмайна призначив засідання конкурсної комісії якраз у цей період.

 

– У кулуарах парламенту говорять, що приватизація відбулась саме у цей період, бо після президентських виборів, якщо переможе Ющенко, вона навряд чи відбулася би.

 

Валентина Семенюк: Тут трохи інший розрахунок. Під патронатом Президента беруться гарні об'єкти, під так званим стратегічним інвестором (його визначають як свій, національний, це називається – злодій, тільки свій, національний), цей об'єкт купують на первинному ринку, а потім продають зразу ж на вторинному. Тим же, хто й хотів купити, тим самим росіянам.

 

– То на Вашу думку, "Криворіжсталь" скоро знову змінить власників?

 

Валентина Семенюк:Я думаю, що вони його одразу перед виборами продадуть. І продадуть вже разів у два дорожче, ніж сьогодні він коштував. І тоді будуть знову збільшуватися рахунки, відповідно, Пінчуківські за кордоном, і тих, хто цю аферу придумав, тобто і Кучми, і його оточення.

Цей об'єкт сьогодні є національним, бо фактично 2/3 металу, який іде з цього заводу, якраз той метал, який життєво необхідний Україні для машинобудування та для інших галузей. Сьогодні власниками цього підприємства стануть інші, і вже будуть диктувати ціну, так як диктують сьогодні у нафтогазовому комплексі. Дивіться, у нас було 6 нафтопереробних заводів, 5 із них вже належать Росії. Ми не можемо вплинути на ціну, на забезпечення внутрішнього ринку. Така ж буде ситуація і з цим об'єктом.

 

– Якщо я не помиляюсь, то коли Верховна Рада голосувала за пана Чечетова, вся фракція СПУ підтримала його. Що він тоді зробив такого позитивного, що соціалісти віддали за нього 20 голосів? І що тепер – Ваша думка змінилась?

 

Валентина Семенюк:Коли були парламентські слухання "Наслідки і перспективи приватизації", я говорила про те, що треба вносити зміни до законодавства, що воно є недосконалим, що треба робити перелік об'єктів державної власності, існує й багато інших проблем. Я вказувала на ці недоліки, але замість того, щоб їх виправляти – прийняти закони про Фонд держмайна, про управління об'єктами державної власності, про реприватизацію, що було зроблено Президентом? На пропозицію Кабінету Міністрів зняли Бондаря. А недоліки і механізм грабування залишили той самий. За звільнення Бондаря наша фракція не голосувала, тому що ми говорили не про перестановку персоналій, ми говорили про зміни в ідеології щодо приватизації. У нас же яка тенденція? Спочатку треба продати найкращі об'єкти, і дати тим, кому вони потрібні, і, звичайно, без патронування Президента це зробити було б неможливо.

І тому, коли стояло питання про призначення Чечетова, то ми виходили з того, що ми його знали як депутата, і він дійсно був нормальним, порядним депутатом. Але виявляється, що власне крісло, послужливість Президенту перекреслили всі наші думки щодо його порядності, щодо його людяності, щодо його чесності.

 

– Сьогодні у парламенті деякі депутати висловили думку, що Михайло Чечетов повинен подати у відставку. Що Ви думаєте з цього приводу?

 

Валентина Семенюк: Завтра на парламентських слуханнях ми заслухаємо інформацію Кабінету Міністрів щодо управління об'єктами державної власності, а у вівторок буде слухатися звіт Фонду державного майна, і саме під час цього звіту, цю думку висловлять, я думаю, не тільки депутати опозиції, а й більшості, тому що те, що відбувається з "Криворіжсталлю", говорить про те, що сьогодні один Чечетов перекреслив думку тих 288 народних депутатів, які проголосували за перелік об'єктів, які не підлягають приватизації.

Якби Чечетов виступав на стороні держави, а не на стороні Кучми, то він прислухався би і до думки народу, і до думки трудового колективу. Але умови конкурсу були написані таким чином, що вони підпадали тільки під Пінчука і під Рената Ахметова. Чечетов скоїв злочин, і відповідно до Кримінального Кодексу ми будемо ставити питання про його відповідальність.

 

– Виникає питання з приводу тих грошей, які заплатив "І

Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.
онлайн игры на реальные ставки