"ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №26 (31)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   6 - 13 липня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Сергій МАКЕЄВ
     Два Віктора Януковичи в один день і в тому самому місці


    Олександр ПАЛІЙ
     “Безперспективні” кандидати – історія виборчого аутсайдерства


    Валентин ТУР’ЯН
     Зростання цін, вибори і поточна політика уряду


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Чи далеко поїде велосипед української демократії?


 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Два Віктора Януковичи в один день і в тому самому місці

 

Хто ж сумнівається – політик, на відміну від представників інших занять, особливо ретельно розрізняє те, що він дійсно думає, а також те, що повинен чи може говорити в даному конкретному місці. Власне, мистецтво політики й складається головним чином з того, щоб приховувати перше й удосконалюватися в другому. Але бувають обставини, які непереборно зобов’язують говорити те, що думаєш. Для В.Януковича такою обставиною стало висування його кандидатом у Президенти на з’їзді Партії регіонів 4 липня в Запорожжі. В цьому легко переконатися.

На сайті Кабінету Міністрів прес-службою вивішена офіційна версія промови Прем’єр-міністра на з’їзді й позначені дата та час – 4 липня, 14:44. Текст, однак, відрізняється від почутого в телевізійних програмах новин й разюче відрізняється від опублікованої 5 липня “Українською правдою” розшифровки виступу В.Януковича (тут повний збіг із цитатами новинних програм). Маємо, отже, дві версії однієї події (офіційну й неофіційну) або, що те ж саме, як би два В.Януковичи в одному місці й у той самий час.

Технічно, втім, усе досить просто. Політики нерідко імпровізують, на короткий час відволікаючись від написаного тексту. Згодом такі імпровізації найчастіше не включають в офіційні версії промови. Але тут дуже відмінна ситуація: перед нами інший текст. У підготовлену підлеглими, а значить і узгоджену з ним, версію В.Янукович, безумовно, підглядав: досить легко виявляються дослівно однакові речення й деякі сюжети. Але тональність та оцінки відрізняються разюче. Висновок звідси один – чимось надто суттєвим цей текст його не задовольняв, мабуть Прем’єр-міністр не впізнавав у ньому ані себе, ані своїх думок про те, якою є нинішня ситуація в країні та що необхідно з цим робити. Але промова ж програмна, а значить своїй армії, з якою він зібрався в похід за президентським титулом, треба було б сказати те, що він дійсно думає, представити себе таким, яким є насправді. І він сказав і представив.

Укажемо на декілька найпримітніших й найпоказовіших моментів. У неофіційній версії дана досить критична оцінка того, що відбувається в України. Тут і масова бідність, “за яку особисто Прем’єрові соромно”, і найкоротша на континенті тривалість життя українців, і майже епідемія туберкульозу, і корупція, здатна здивувати навіть африканців (корупція вразила в першу чергу адміністративний апарат, тобто державу, це “паразит” і з ним потрібно рішуче боротися). Коротше, зміст риторичних запитань, звернених до однодумців такий: я приймаю Україну в жахливому стані, проте це мій свідомий вибір. Звісно, неможливо уникнути відповіді й на природне запитання про те, хто ж нам залишив у спадщину таку Україну або, навпроти, довів її до такого стану. В.Янукович переконаний, що відповідальність за тяжке положення українського народу повинні нести політики, міністри як вищі адміністратори і він особисто. Більше нема кому.

Зовсім не те в офіційній версії. Усе в Україні переважно благополучно – стабільно розвивається економіка, люди відчули впевненість у завтрашньому дні, а наша, керівників, задача в тім, щоб закріпити позитивні тенденції шляхом збереження влади. Загалом, сором очі не криє, навкруги майже божа роса і ми в стані перетворити Україну в “соціального й економічного тигра, яких давно не було в Європі” (коментар: Ірландія згадується, але зараховується, мабуть, до старих тигрів; і що то за звір такий “соціальний тигр”?). Звичайно, йдеться далі в офіційній версії, є соціальні хвороби бідності, такі як туберкульоз, вимирання нації й дитяча безпритульність (у реальній промові Прем’єр-міністр про неї не згадував). Причина хвороб у тім, що раніше було мало досвіду роботи в умовах переходу до ринкової економіки. І – це єдина причина. Тепер же все інакше, у нас є “багаті надра й працелюбний народ” (посилання на це є в обох версіях), є успішний досвід, а також висококласні менеджери й ефективні власники (у палаці культури “Дніпроспецсталі” про них не згадувалося). І от що примітно: слово корупція відсутнє в офіційній версії.

Два варіанти промови дають нам і два образи В.Януковича. У Запорожжі перед однопартійцями й вірними соратниками постав рішучий, із крутою вдачею керівник-максималіст. Він сам себе характеризує як “жорсткого” державного менеджера: “я встановлю найжорсткішій контроль за апаратом чиновництва”; “я жорсткий прибічник втілення в життя європейських принципів субсідіарності й бюджетного федералізму”. А крім того українці довідалися, що декому “я не тільки скасую податкові канікули, але й змушу відробити пропущені уроки”, що заради забезпечення зростання зарплат в освіті й охороні здоров’я “я піду на будь-які міри, заради цього декого змушу затягувати пояси”. Саме завдяки цій відомій за ним готовності й здатності піти “на будь-які міри”, припускаємо, Прем’єр-міністр мав змогу щиро сказати своїм прибічникам, що ніхто не має підстав звинуватити його у невиконанні обіцянок, що він їх давав чи дає. Майже без перебільшення – якщо Україна опиратиметься спробам перетворити її на квітучу й розвинену державу він примусить її стати такою.

Дарма шукати саме такого В.Януковича в офіційній версії доповіді на з’їзді Партії регіонів, яка так і не була проголошена. Оскільки гострих проблем в Україні немає (“сором очей не їсть”), остільки твердість й рішучість першій особі держави зовсім не потрібні. “Залізна воля”, щоправда, необхідна, але як колективна властивість усіх тих однодумців, які зібралися в цьому залі. Силова риторика проривається лише в одному місці, коли Прем’єр-міністр обіцяє за свою президентську п’ятирічку “придушити” основні соціальні хвороби в країні: туберкульоз й дитячу безпритульність, а також підняти тривалість життя і зупинити вимирання нації. Слово жорсткий у тексті відсутнє.

В.Янукович, як відомо, не намагається представити себе демократом і, за моїми спостереженнями, свої погляди на демократію жодного разу не оприлюднював. В офіційній версії виступу лише два рази говориться про демократичну коаліцію й демократичні сили, що згуртувалися довкола нього. Однак у Запорожжі він представив своє розуміння демократії. Суть не в тім, що саме він має на увазі, коли вимовляє це слово. Суть у тім, що він відхилився від заздалегідь схваленого тексту й знайшов потрібним порозумітися з цього приводу. Тобто це його турбує, принаймні.

На закінчення про два наскрізні сюжети в обох варіантах. Перший сюжет – про найвищі темпи економічного зростання в Європі (11% на рік). Постійна апеляція до цієї цифри та її незграбна інтерпретація породжує підозру, що нам просто немає чим більше пишатися. А тим часом, від доктора економічних наук, глави виконавчої влади ми взагалі не повинні чути нічого подібного, оскільки тут відсутній предмет для вихваляння. Звичайно, про це варто говорити, але не так. Дуже коротко про те, чому про це не варто говорити “так”. Європа нам ні до чого, звернемося до Росії, де теж начебто дивуються нашим успіхам. Але дивуються поблажливо, без заздрощів. На душу населення в Росії виробляється валового національного продукту ледь більше, ніж на три тисячі доларів. В Україні – на тисячу доларів, тобто в три рази менше. Або, в інших величинах, у Росії 300%, у нас 100%. Припустимо тепер, що наш ВНП приростає на 10% у рік швидше, ніж у наших сусідів (нині розрив майже вдвічі менший). Щоб одержати 100% нам знадобиться 10 років (10% х 10), а щоб одержати 300%, то 30 років. Ціле покоління – щоб наздогнати бідну за всіма мірками Росію. А нам говорять, що Європа не знає таких темпів росту. Дійсно, не знає й знати не хоче.

Другий сюжет набагато важливіший. Неофіційний варіант вибудований так, що вирішення всіх акцентованих у виступі проблем вимагає збереження в нового Президента, яким має намір стати В.Янукович, усіх тих повноважень, якими нині володіє Л.Кучма. В обох варіантах Прем’єр-міністр говорить фактично про те, що більше не буде виконавцем чужих планів й претендує на посаду з розширеними, у порівнянні з прем’єрськими, можливостями й повноваженнями. Правда, у тім же ключі говорять про свої плани й усі інші кандидати. І це начебто логічно: навіщо вже сьогодні орієнтуватися на зміни, які ще не узаконені. Але В.Ющенко, наприклад, проти негайного внесення змін до Конституції й легітимації нового балансу влади, а тому хоча б у цьому послідовний. У В.Януковича інша ситуація: на нього покладена місія по завершенню політичної реформи. Проте в Запорожжі він про це ані пари з вуст. В офіційній же версії виступу сказано дві речі: а) в Україні продовжується політична реформа, однією з основних ідей якої є зміцнення ролі партій; б) показала свою ефективність нова модель влади – парламентсько-урядова коаліція. І це все.

Здається, у нас є підстави припустити, що партії більшості, які підтримали В.Януковича на своїх з’їздах, дали добро на згортання конституційної реформи. Мабуть він їм переконливо пояснив, що в противному разі не в змозі виконати нову й набагато відповідальнішу місію з керівництва й згуртування сил, що борються, як сказано в обох версіях, “за благо, нову якість життя, волю (що ж це таке?С.М.), безпеку й гідність усієї нашої чудової країни й кожного її громадянина”. А виборцям, які мають намір підтримати Прем’єр-міністра 31 жовтня, необхідно вирішити, за якого ж із двох В.Януковичей зразка 4 липня вони голосуватимуть.

  

 

Олександр Палій,
експерт Інституту політики

“Безперспективні” кандидати – історія виборчого аутсайдерства

В Україні з кожною виборчою кампанією дедалі збільшується застосування такої виборчої технології, як висування кандидатів, безперспективних з електоральної точки зору. Якщо раніше висування таких кандидатів було зумовлено, насамперед, мотиваційною поведінкою самих кандидатів, сьогодні таке висування стає однією з технологій, що централізовано застосовується провладними політичними силами або самою владою задля моделювання електорального поля.

Під час виборів Президента України в грудні 1991 року лише один кандидат із шести – Леопольд Табурянський – міг бути віднесений до кандидатів, спеціально орієнтованих “не на перемогу, а на участь”. Він тоді набрав 0,57% голосів виборців. На виборах у червні 1994 року кандидат, явно не орієнтований на перемогу, а на участь, також був лише одни – Петро Таланчук (набрав 0,54% голосів). Однак, вочевидь, процесом висування цих кандидатів не керували зі сторони.

На президентських виборах 1999 року явно “безперспективних” кандидатів було вже кілька – О. Базилюк (результат – 0,14% голосів виборців), М. Габер (0,12%), Ю. Кармазін (0,35%), В. Кононов (0,29%), В. Онопенко (0,47%), О. Ржавський (0,37%). Деякі з цих кандидатів висувалися самостійно, з метою власної популяризації. Водночас, висування деяких із них спеціально підтримувалося владою в якості технології для відволікання частини протестного електорату від голосування за реальних конкурентів владі.

Підвищення значення технологій “безперспективних” кандидатів у порівнянні з минулим періодом було зумовлено тим, що влада у порівнянні з 1991–1994 роками здобула більший інструментарний та технологічний потенціал для маніпулювання виборами. У 1999 році було застосовано й таку технологію, як висунення кандидатів, головною метою яких була дискредитація інших кандидатів, що становили реальну загрозу владі.

Найбільш яскраво таку функцію в 1999 році виконала Н. Вітренко, яка протистояла О. Морозу, і набрала в першому турі 10,97% голосів. Компанія Вітренко відіграла дуже важливу роль у зведенні нанівець шансів Мороза вийти в другий тур, і, таким чином, отримати хороші шанси на перемогу.

Вочевидь, для цього ж будуть використовуватися й деякі кандидати у виборчій кампанії 2004 року. Так, зокрема, лідер КПУ Петро Симоненко своїми діями і риторикою демонструє, що головна його ціль у цій виборчій кампанії – боротися не за перемогу, а боротися з тим, щоб переміг лідер демократичної опозиції Віктор Ющенко. Задля дискредитації найбільш реального кандидата від опозиції вірогідно буде висуватися й кандидатка від “Християнського руху” Тамара Звягінцева, яка заявила, що православні “в жодному разі не повинні голосувати за Віктора Ющенка”.

Крім того, висунення кандидатів часто розглядається як спроба перетягти частину голосів виборців від підтримки реального кандидата. Таким чином, влада чи провладні сили використовують висунення “безперспективних” кандидатів як засіб переспрямування соціальної напруги, розтягування протестного електорату. Найбільш очевидно та особливо цинічно ці спроби проявилися на прикладі партій, що за назвою покликані захищати права інвалідів, опікуватися екологічними проблеми, проблемами жінок тощо. Так, говорячи про політичні права, наприклад, інвалідів, влада має справу з дуже ізольованим прошарком населення, яке налаштоване, з огляду на свій соціальний статус, голосувати досить радикально. Однак, цей прошарок населення має і значну міру внутрішньої солідарності, чим і користується влада, пропонуючи інвалідам “свого” кандидата.

Прикладів застосування цієї технології досить. Висування лідера маловпливового Народного руху (за єдність) Б.Бойка є очевидною спробою позбавити Віктора Ющенка якоїсь частини голосів уже в першому турі. Нагадаємо, що партія Б. Бойка на парламентських виборах 2002 року набрала 0,15% голосів.

Висування одного з лідерів маловпливової Комуністичної партії робітників і селян О. Яковенка на виборах 2004 року може знизити на 0,5-1% кількість голосів, відданих за кандидата від комуністів, і таким чином, знизити шанс представника КПУ потрапити до другого туру виборів. На виборах 2002 року партія Яковенка набрала 0,41% голосів. Меншу частку голосів виборців, відданих за партію Бойка у порівнянні з партією Яковенка, вочевидь, можна пояснити тим, що правий електорат, як правило, більш політично компетентний, ніж комуністичний.

Можлива реалізація одразу кількох цілей у рамках процесу висунення одного “безперспективного” кандидата. Ймовірно, що Б.Бойко на додачу буде критикувати В.Ющенка справа, і таким чином буде реалізована спроба відтягти частину його електорату.

Норма, яка передбачала заставу замість процедури збирання підписів, дала можливість реєструвати “безперспективні” партії та блоки з подібними назвами, створені з метою дезорієнтації виборця щодо реальних партій і блоків. Так, під час парламентської виборчої кампанії О.Ржавський намагався зареєструвати виборчий блок “За Ющенка” на противагу блокові Віктора Ющенка “Наша Україна”. Однак, на виборах Президента цю технологію застосовувати значно важче, у зв’язку з необхідністю збору значної кількості підписів на підтримку кандидата.

Ще однією мотивацією для висунення “безперспективних” кандидатів на президентських виборах є отримання можливості для формування штату довірених осіб кандидатів, їхніх офіційних спостерігачів при виборчих комісіях та передача цього штату іншим кандидатам “для використання” в обмін на ту чи іншу винагороду.

На парламентських виборах 1994 року технологія висунення “безперспективних” кандидатів майже не використовувалася. Оскільки діючий на той час виборчий закон передбачав виключно мажоритарні вибори абсолютної більшості, це не давало достатньої мотивації для застосування даної технології. Під час парламентських виборів 1998 року ця технологія застосовувалася вже активніше, хоча необхідність збору підписів з метою висунення партії або блоку дещо обмежувала можливості для маневру політтехнологів з моделювання електорального поля. Однак, при необхідних фінансах ця задача легко вирішувалася.

Виборчий закон, за яким проводилися парламентські вибори в 2002 році, не передбачав збирання підписів кандидатами, а лише грошову заставу. Це дозволило політичним силам з відповідними капіталами формувати електоральне поле без відволікання на кампанію зі збору підписів, яка б неодмінно супроводжувалася певною агітаційною активністю, недоцільною в даному випадку.

Таким чином, технологія висунення “безперспективних” кандидатів переслідує наступні цілі:

– у випадку “автономного” висунення кандидатів – задоволення їхніх особистих амбіцій, популяризація їх самих, їхніх можливостей, їхніх партій, організацій, бізнес-активності тощо, створення можливостей для політичного торгу з більш впливовими кандидатами тощо;

– у випадку “організованого ззовні” висунення “безперспективних” кандидатів, мотиви наступні: спроба перетягти частину голосів виборців від підтримки реальних кандидатів, дискредитація реальних кандидатів, отримання можливості для формування штату довірених осіб кандидатів, їхніх офіційних спостерігачів при виборчих комісіях та передача цього штату іншим кандидатам “для використання”.

При висуненні “безперспективних” кандидатів частим також є поєднання обох цих типів мотивацій.

 

Валентин Тур’ян,
незалежний експерт

Зростання цін, вибори і поточна політика уряду

Виступаючи 4 липня на VI з’їзді Партії регіонів у Запоріжжі, Прем’єр-міністр України В.Янукович закликав утриматися від похвали й урочистих виступів і дати максимально об’єктивну та критичну оцінку один одному і стану справ у державі. Підтримаємо Віктора Федоровича і спробуємо саме з таких позицій розглянути, як виконується Закон України “Про індексацію грошових доходів населення”. Це тим більш доречно, оскільки Держкомстат 5 червня оприлюднив індекс інфляції за червень і перше півріччя.

Нагадаємо, що Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України. Він передбачає індексацію грошових доходів населення, тобто підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг при зростанні індексу споживчих цін.

Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. Індексація проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлений у розмірі 101%.

Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком. Для проведення подальшої індексації обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації. Підвищення грошових доходів населення у зв’язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.

Розглянемо динаміку зростання споживчих цін у поточному році відповідно до повідомлень Держкомстату. У січні індекс споживчих цін становив 101,4%. Таким чином, у лютому грошові доходи кожного громадянина України, які не мають разового характеру (так визначено Законом), в межах прожиткового мінімуму повинні бути проіндексовані на 1,4% і з 1 березня підвищені.

У лютому і березні індекс споживчих цін склав по 100,4%, у квітні 100,7% і всього за три місяці – 101,5%. У травні повинна бути проведена індексація і з 1 червня регулярні доходи громадян у межах прожиткового мінімуму повинні зрости на 1,5%. За травень і червень ціни зросли на 1,4% і з 1 серпня відповідні доходи громадян повинні бути підвищені на такий відсоток.

Всього за 6 місяців індекс споживчих цін склав 104,4% і за цей час, відповідно до Закону, мало бути проведено три індексації. Законодавець передбачив негайну індексацію, і це, зрозуміло, хоча б частково компенсувало б втрати населення від знецінення грошей. Для 8 млн. пенсіонерів, які отримують пенсії нижче прожиткового мінімуму, ці “індексаційні” гроші були б незайвими. Проте уряд, Пенсійний фонд, роботодавці не поспішають виконувати Закон.

З початком виборчої кампанії кандидат у Президенти України, чинний Прем’єр-міністр України В.Янукович у кожному своєму виступі говорить про свою стурбованість життєвим рівнем населення, обіцяє підвищення зарплат, пенсій, стипендій тощо, запевняє, що він діє відповідно до вимог законодавства і тільки. Чому ж тоді уряд не виконує норми Закону “Про індексацію грошових доходів населення”? Чи передвиборчі обіцянки – окремо, а сувора життєва дійсність – окремо?

Звернемо увагу ще на одну деталь. Коли у травні “несподівано” і суттєво підскочили ціни на пальне, урядовці хором запевняли, що на індекс споживчих цін у травні це суттєво не вплине, зростання очікується у червні, прогнозувалась навіть величина зростання – приблизно на 3,5%. Певне, це передвиборне зобов’язання статистичних чиновників – 100,7 і не більше. Нагадаємо, що річне зростання цін спрогнозоване у 6,0%, чотири з яких уже “вичерпано”. Тому не важко передбачити, що у липні–серпні громадяни України отримають від Держкомстату своєрідний подарунок – мінусові значення індексу цін. Зрозуміло, що економічні закони не передбачають такого різкого перепаду цін. Але до чого тут економічні закони, коли у нас вибори?

Уряд не хоче обговорювати проблему інфляції, не хоче навіть згадувати про неї. І це зрозуміло, адже у звіті уряду про виконання Державного бюджету за 2003 рік чорним по білому написано: “Індекс споживчих цін за 2003 рік становив 105,2 відсотка(!), тобто, у межах запланованого”. Тоді як за даними Держкомстату інфляція у минулому році становила 8,2% й статистики цей показник не коригували. Уряд не дає ніяких пояснень щодо зміни. І саме це найбільше насторожує. Залишається лише гадати, для чого так робиться. Певне, уряд боїться не стільки високої минулорічної інфляції, це вже реальність, скільки очікуваної у цьому році. Підстав для такого побоювання багато. Неминучим наслідком 8,2-відсоткової інфляції 2003 року повинно стати зменшення бюджетних надходжень у поточному році і, щоб загальмувати таку негативну тенденцію, уряду потрібно добре попрацювати.

Далі, у минулому році для стимулювання виробництва були задіяні важелі кредитно-грошової політики: грошовий агрегат М3 збільшився за рік на 46,5%. Частково таке надмірне збільшення агрегату “спрацювало” на підвищення цін у минулому році, частково спрацьовує у поточному: зростання грошової маси не лише стимулює виробництво, а й має неминучим наслідком зростання інфляції. Тому при задіянні грошових важелів стимулювання економічного зростання важливо знати міру і своєчасно зупинитися. Такого, гадаємо, сьогодні в Україні не станеться: рішуче “ні” висловлює поточна передвиборча політика уряду, який має “свого” кандидата у Президенти. Його потрібно підтримувати усіма ресурсами й можливостями держави. Уже сьогодні ми чуємо про більше ніж 35-відсоткове збільшення у поточному році середньої заробітної плати, про виплату боргів по зарплаті, про повернення боргів по соціальним виплатам і забезпечення їх поточних виплат. Незважаючи на популізм, уряд змушений буде хоча б частково виконати свої обіцянки. А для цього потрібні кошти, яких у бюджетах не вистачає, і тому неминуче будуть задіяні інфляційні джерела.

З урахуванням цього абсолютно ненормальним є той факт, що у цей складний час активним політиком, причому на боці однієї з протиборствуючих сторін, виступає голова Національного банку. Безумовно, така поведінка негативно відгукнеться на подальшій і політичній, і професійній кар’єрі такого амбітного політика, як С.Тігіпко. Проте сьогодні це не дуже втішає.

Ми пам’ятаємо, як після минулих президентських кампаній країна протягом року – двох приводила свої фінанси до нормального стану. Розвиток подій підтверджує такі песимістичні прогнози і нині. “Коригуючи” показник інфляції за 2003 рік з 8,2% до 5,2%, уряд знову, як і у випадках зменшення мінімальної заробітної плати з 237 грн до 205 грн, зменшення показника середньої заробітної плати за 2002 рік з 376 грн до 306 грн (як бази для нарахування пенсій), здійснює маніпуляції з індексом інфляції при визначенні прожиткового мінімуму на 2004 рік у розмірі 362 грн 23 коп., хоче долати поточні економічні труднощі за рахунок найбідніших верств населення.

Слід мати на увазі, що інфляція – це додатковий податок, який розкладається на все населення, але болюче вражає саме малодоходні його верстви. Невиконання Закону про індексацію розбещує уряд, адже 4,4% надходжень до бюджету за перше півріччя були отримані саме з цього податку, тобто “надуті” інфляцією. При невиконанні Закону уряд свідомо чи несвідомо може проявляти зацікавленість у зростанні інфляції, тоді як здійснення індексації буде неминуче підштовхувати уряд до стримування інфляції.

Мертвими залишаються і норми статей 14 і 15 Закону “Про індексацію грошових доходів населення”, згідно з якими контроль за додержанням законодавства про індексацію грошових доходів населення покладено на “відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування”, а за порушення законодавства про індексацію грошових доходів населення передбачена відповідальність “відповідно до закону”.

Мій, тепер уже покійний, батько казав: “Мені “пощастило” у своєму житті бути двічі мільйонером. Уперше у 20-ті роки минулого століття, за часів НЕПу, коли я отримав свою першу зарплату у два мільйони, за один з яких купив матері пачку солі, за другий собі – пачку тютюну. Вдруге – зараз, під час цієї розрухи”. Чи не доведеться і мені стати двічі мільйонером?

 

 

 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання “Прозора політика”

Чи далеко поїде велосипед української демократії?

Президентські вибори, здається, надійно гарантують пріоритетну увагу до внутрішніх проблем. Це стосується і наших міжнародних партнерів, які відклали принципові питання у відносинах з Україною на кінець року, натомість спостерігають за перебігом політичної боротьби. Але сама Україна, власне її Президент, виявляє високу активність у зовнішньополітичний сфері. Тільки за останні дні, він, використовуючи власні повноваження відсотків на двісті, тобто ігноруючи офіційну позицію держави, визначену у фундаментальних документах Верховної Ради, та процедури узгодження рішень, що приймаються від імені держави, суттєво змінив міжнародне становище країни. По-перше, Леонід Данилович, слідом за НАТО, спустив на гальма відносини з Європейським Союзом. По-друге, разом з президентами ще 8 держав – членів СНД перейшов у наступ на Організацію з безпеки і співробітництва в Європі. Очевидна мета наступу – обмеження можливостей моніторингу і оцінки рівня демократичності виборів.

У спільній заяві пострадянських президентів стверджується, що ОБСЄ відхиляється від протидії новим викликам і загрозам та необґрунтовано концентрується на ситуації в сфері прав людини й будівництва демократичних інститутів на просторі СНД і колишньої Югославії. Далі стверджується, що “вибіркова підвищена увага до одних країн за ігнорування проблем в інших державах-учасницях є порушенням мандата ОБСЄ і засвідчує наявність в організації практики подвійних стандартів і селективних підходів, небажання враховувати реалії й особливості окремих держав”.

Дійсно, особливості України є значними. Наприклад, ми маємо близько ста політичних партій, які, хоча й мають різні ідеологічні спрямування і багатоманітні гасла, згідно зі статутами абсолютно всі є демократичними. За становлення демократії борються, у тому числі одна з одною, демократична влада, права та ліва опозиція, які також вважають себе носіями і захисниками демократії. Питання демократії в нашій країні на даному етапі її розвитку стало предметом багатопланових дискусій. Необхідність її одноголосно підтримується, проте, за умов браку загальнонаціонального консенсусу і продовження гострої політичної боротьби, виникло кілька різних зразків розуміння демократії та практичного ставлення до її вимог. Достатньо виокремити кланово-олігархічний, чиновницький та комуністичний варіанти. Маючи свої суттєві особливості, вони переважно використовують спільні аргументи: національну специфіку та суверенне право тлумачити принципові питання, щодо яких існують загальновизнані судження, на власний розсуд. Ключовими особливостями цього сприйняття, яке фіксується й у коментарях офіційних осіб та керівників держави, є звинувачення у застосуванні подвійних стандартів, заангажованості, намаганні втрутитись у внутрішні справи на боці “окремих сил”, власне тих, які найближче в Україні підішли до адекватного розуміння норм і практики демократії і є єдиними дієздатними її захисниками.

Саме це спадає на думку, коли Президент Кучма застерігає під час прес-конференції після закінчення саміту Україна–ЄС в Гаазі: “Складається враження у декого на Заході, так багато політиків думає і в Україні, – якщо не переможе представник опозиції, то це нечесні вибори”. Досить своєрідним виглядає в його виконанні й запрошення закордонних спостерігачів: “Я переконаний, що спостерігачів на виборах в Україні буде більше, ніж самих виборців. Приїжджайте, ми відкриті, ми забезпечимо вас всім необхідним для нормального виконання обов’язків! Але одне прохання – об’єктивність, неупередженість!”

Альтернатива загальноєвропейським, а отже таким, до яких входить і сама Україна, інституціям, які мають багаторічний досвід і беззастережне визнання, була створена у вузькому колі лідерів кількох авторитарних та умовно демократичних держав на підмосковному іподромі. Наскільки складним є досягнення неупередженості, свідчить робота спостерігачів від СНД на недавніх виборах президента Азербайджану, коли вони “не помітили” чисельних брутальних порушень демократичних норм. Не важко передбачити, що й на наших виборах для чинної влади найбільш авторитетними можуть виявитись “свої” спостерігачі з близького зарубіжжя.

Практично всі нові незалежні та перехідні країни позиціонують себе як демократичні, чи такі, що безпосередньо прямують до демократичного устрою і на цій підставі не потребують того, щоб їх “вчили демократії”. При цьому своєрідна монополія розвинених правових демократій на володіння стандартами демократії і на їх відповідні судження щодо ситуації в інших державах ставиться під сумнів, чи навіть заперечується. Особливо це стосується випадків спрощеного сприйняття демократичних принципів, свідомого гальмування суспільно-політичних перетворень.

Доводиться констатувати – ускладнення останнім часом проблем розвитку демократії пов’язані з широким розповсюдженням псевдодемократичних моделей суспільно-політичного устрою. Модифікації керованої або віртуальної демократії сьогодні є не менш звичним явищем ніж демократії реальні. У більшості випадків вони не є перехідним станом, натомість – формою мімікрії, офіційного існування різновидів авторитарно-олігархічних режимів. При цьому виникає нове явище – взаємопідтримка таких режимів на міжнародній арені, спроби вести дискусії щодо вимог демократії та обґрунтувати відхилення від них національної специфікою. Проте, таке спостерігається саме при контактах представників розвинених і віртуальних демократій. У відносинах між недемократичними країнами такі теми не є актуальними. СНД не є і не може бути механізмом підтримки демократії. Обговорення відповідних проблем керівниками пострадянських держав було б навіть дивним.

Фактично, ця організація, як і вся система міждержавних відносин у євразійському просторі, стала механізмом взаємопідтримки недемократичних режимів. Дедалі більше виявляються особливості політичної еволюції країн регіону, тобто того варіанту, коли рух до розвиненої демократії має відбуватись не від “ще не демократії”, а від “розвиненої тоталітарної недемократії”, що спричиняє глибоку суперечливість, боротьбу і аж ніяк не визначає відповідної спрямованості суспільно-політичного процесу.

Звичний для України Леоніда Кучми процес ставить у складну ситуацію Віктора Януковича. Коли Президент виявляє значну активність і не має політичних гальм, йому важко реагувати на це як Прем’єр-міністрові та кандидату на його посаду. З одного боку, він заявляє, що президентські вибори цієї осені будуть вільними і справедливими, і що вони відкриють двері до нових взаємин із Заходом. Більше того, він висловлює занепокоєння тим, як розподіляється власність над засобами інформації в Україні. З іншого, він досі не знайшов можливості продемонструвати свою здатність відійти від “донецької політичної культури”, діяти прозоро, і з вдячністю приймає підтримку сил, які мають репутацію авторитарних. Відтепер він швидко перебиратиме персонально на себе відповідальність за всі недосконалості влади.

Президент не демонструє дійсної зацікавлені, щоб ці вибори були легітимними, тобто щоб їх визнали українці та міжнародна спільнота. Але це його проблема, якщо він не усвідомлює, що його вплив на характер виборів є дуже важливим для визначення ставлення до його спадщини і до нього особисто. Янукович мав би переконати своїх потенційних виборців у відповідальному ставленні якщо не до іміджу держави, то, принаймні, до перспектив власного правління у разі перемоги. Щоб насправді забезпечити ефективну співпрацю з західними партнерами, йому слід не повторювати помилок Леоніда Кучми і вже зараз, вийшовши з його тіні, стати “новим Прем’єром”.

Однак, зміни, які з ним відбуваються, мають протилежне спрямування. Логіка боротьби за найвищу державну посаду змушує главу уряду відмовитись від своїх мінімальних досягнень як захисника національних інтересів. Реверсне використання нафтогону “Одеса–Броди”, в цьому сенсі, переконливий факт. Тоді як Президент вибудовує політичний ландшафт виборів на користь євразійського ізоляціонізму, “єдиний кандидат” паралельно робить теж саме і в економічній сфері. Загроза білорусизації країни стає цілком відчутною. Перспективи європеїзації відкриються, коли ця виборча тактика збанкрутує.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.
Let's examine some of the top casinoonlinetime.com and matches playable today.