"ПРОЗОРА ПОЛІТИКА" №28 (33)
 аналітичний огляд суспільно-політичного життя

   11 - 17 серпня 2004 року


     ЗМІСТ:

    Микола ТОМЕНКО
     Олімпійські ігри необхідно відокремити від президентської виборчої кампанії


    Сергій МАКЕЄВ
     Некомпетентність як публічне явище


    Олександр ДЕРГАЧОВ
     Епоха Кучми завершується (2)


    Валентин ТУР’ЯН
     Уряд В.Януковича продовжує наступ на життєвий рівень українців


 

Микола Томенко,
народний депутат України

 

Олімпійські ігри необхідно відокремити
від президентської виборчої кампанії

“Олімпізм, який об’єднує спорт із освітою, прагне до створення способу життя, що ґрунтується на радості від зусилля, виховної цінності гарного прикладу і повазі всезагальних основних етичних принципів.

Мета олімпізму – повсюдне становлення спорту на службу гармонічному розвитку людини для того, щоб сприяти створенню світового суспільства, що піклується про дотримання людського достоїнства”. Це витяги з основоположних принципів Олімпійського руху, які затверджені Міжнародним олімпійським комітетом.

До речі, П’єр де Кубертен, засновник Міжнародного олімпійського комітету, вважав, що олімпійські змагання – це філософія життя, яка піднімає та об’єднує у збалансоване ціле достоїнство тіла, волі та розуму, в якій спорт виступає світом.

Однак, останні події навколо участі України на Олімпіаді в Афінах засвідчують, що вперше в історії Олімпійського руху чиновники на чолі з президентом Національного олімпійського комітету, а за сумісництвом і кандидатом у Президенти України Віктором Януковичем перетворили змагання сили та краси та банальне “гульня-шоу”. Так, на утримання української офіційною делегації в Афінах, до якої входять близько 200 чиновників та які будуть проживати на суперкомфортабельному лайнері “Роттердам”, виділено практично половину суми коштів, які пішли на підготовку спортсменів для участі у змаганнях – близько 20 мільйонів гривень! Крім того, спонсорами такої безкоштовної відпустки, крім західних компаній, виступили державні установи: Укрзалізниця, Міністерство транспорту, Міністерство агропромислової політики! Звичайно ж вони виділили на це “позабюджетні кошти”, а не кошти, які Український народ очікує отримати у вигляді зарплат і пенсій…

Не менш дивними, якщо не сказати цинічними, виглядають суми призових, які, за повідомленням низки засобів масової інформації, планується виплатити вітчизняним олімпійцям, які здобудуть медалі. Так, за здобуття золотої медалі будуть виплачені призові у розмірі 100 тисяч американських доларів, за срібну – 70 тисяч, а за бронзову – 50 тисяч, що є одним із самих високих показників серед країн – учасниць Олімпіади в Афінах. До цього додайте багатотисячні суми призових тренерам, спортивним чиновникам та подарунки у вигляді автомобілів та квартир. І це все відбувається за рішенням (!) Уряду, який очолює кандидат у Президенти Віктор Янукович, на фоні фантастичного рівня бідності в країні та неймовірної кількості громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Крім того, такі призові у декілька разів взагалі перевищують кошти, які були виділені державою на підготовку олімпійської збірної України для участі в Олімпіаді.

Зазначу, що олімпійські змагання – не є професійним спортом на кшталт комерційних боїв з боксу або хокейних матчів, де головною метою є шоу та заробляння якомога більше грошей. Олімпіада – це масовий рух. Рух за життя, а не за гроші.

Але не лише на безкоштовний відпочинок високих посадовців чинної влади перетворюється для України нинішня Олімпіада. Вперше в історії і, мабуть, лише в Україні, генеральним спонсором телевізійної трансляції спортивних змагань виступила компанія, яка виробляє горілчану продукцію – корпорація “Олімп”. Велике занепокоєння викликає не факт перевищення у кілька разів Першим Національним телеканалом квоти ефірного часу, відведеного для реклами, під час транслювання олімпійських програм, і навіть не те, що, фактично, оголошення найменування спонсора трансляції – торгової марки “Олімп” є повноцінними рекламними роликами, що заборонено законодавством до 23 години, а зміст такої реклами. Нагадую, що відповідно до Закону “Про рекламу”, реклама алкогольних напоїв не може формувати думку про те, що вживання алкоголю є важливим фактором досягнення успіху в спортивній, соціальній або інших сферах життя. Натомість, переглядаючи ролики “Олімпу”, в яких зображуються спортсмени, які встановлюють рекорди, говорячи при цьому: “Дай мені сили “Олімп!” або “Все починається з “Олімпу”, – однозначно приходиш до висновку, що такі сюжети є грубим порушення законодавства, які можуть мати наднебезпечні наслідки. Адже вплив реклами на підсвідомість людей, а особливо дітей, є колосальним. Дуже б не хотілося, щоби завтра якійсь підліток, дослухавшись до такої реклами, випив горілки і лише після цього пішов грати у футбол на спортивну площадку…

І не лише цим відзначається, по суті, реклама генерального спонсора трансляції Олімпіади. Так, у рекламних анонсах трансляції ігор, де прямо загадується торгова марка “Олімп”, головним героєм є ніхто інший…. як Віктор Янукович. Причому, рекламний сюжет побудований таким чином, що складається враження, що саме Янукович рекламує горілку “Олімп”. М’яко кажучи, це виглядає аморально, а згадуючи і норму Закону про заборону на участь у рекламі алкогольних напоїв популярних осіб, – взагалі нахабним порушенням.

На жаль, знову слід констатувати, що в черговий раз провладні політики використовують спорт для отримання політичних дивідендів. Цим самим вони начебто доводять людям парадоксальну річ – спорт є складовою політики та розмінною монетою на виборах.

Зазначу, що минулі як парламентські, так і президентські виборчі кампанії довели, що використання спорту в інтересах конкретної політичної сили або політики не гарантує перемоги. І навіть, якщо створити безпрецедентний випадок – пройтися по стадіону кандидату у Президенти в колоні збірної своєї країни під час відкриття Олімпіади. Пригадаємо лише Олександра Омельченка та “Єдності”, підтримуваних братами-боксерами Кличками; Григорія Суркіса та СДПУ(о), за яких “агітувала” вся команда київського “Динамо”; блоку “За єдину Україну!”, який виступив “генеральним спонсором” трансляції зимової Олімпіади у Солт-Лейк Сіті тощо.

Дуже б хотілося, щоб влада нарешті зрозуміла, що олімпійських рух повинен бути справжнім суспільним рухом, а не елементом політичної боротьби, елементарної “показухи” та заробітчанства.

 

 

Сергій Макеєв,
доктор соціології

Некомпетентність як публічне явище

Немає на то ради, так вже створений наш людський світ в цілому та його окремі складові (соціальні явища та люди), – він витканий з непримиренних протиріч. Тут сусідять, йдуть пліч-о-пліч, поперемінно беруть гору світле й темне, гарне й погане, добре і зле, прекрасне й потворне, істинне й хибне. У такій дуальній оптиці люди схильні оцінювати і все навколо. Ця схильність стає домінуючою в особливі періоди, один із яких ми зараз і переживаємо. У нашому випадку це – передвиборна кампанія.

Ледве не найголовнішим своїм обов’язком експерти, журналісти, громадські діячі та політики вважають надання допомоги виборцеві. Така допомога полягає, переважно, в тому, щоб максимально полегшити виборцеві орієнтування в перипетіях політичної конкуренції. Для цього немає кращого способу як представити ситуацію саме в дуальній оптиці. Інакше кажучи, показати й описати її так, начебто діють у ній виключно «гарні хлопці» та «погані хлопці». За перших, зрозуміло, слід голосувати, а за других явно не варто.

У подібному спрощенні не варто шукати чийогось злого наміру – воно запропоновано логікою й змістом передвиборної боротьби. Справедливості заради слід, утім, відмітити, що в цивілізованих країнах воно давно вже трансформоване в м’якшу соціально-політичну формулу. Там народові-суверенові пропонується вибір не між «гарними» і «поганими» хлопцями (це, «варварська», так би мовити, стадія політичного розвитку країни), а між «гарними» і «ще кращими». Іншими словами, якщо брати за основу високі зразки, то ключова проблема влади – це проблема компетентності, тобто відповідності між складністю праці на тому або іншому робочому місці (державній посаді) і кваліфікацією (здатності плюс знайдені навички) виконавця.

Політики саме і є ті люди, що нас, рядових виборців, безупинно й досить таки агресивно переконують у власній компетентності. Тим часом багато хто в змозі відчути, що далеко не все в порядку в Україні з компетентністю і навіть сформулювати відповідні судження. Оскільки серйозних проблем у країні нагромадилося задосить (читайте реально проголошену промову В.Януковича 4 липня в Запоріжжі на з’їзді Партії регіонів, а не офіційно опубліковану її версію), то я особисто схильний думати, що публічним явищем стала саме некомпетентність. Відзначу три її риси, що найбільше кидаються в очі та які взаємозалежні й доповнюють одна одну, супроводжуючи ці риси відповідними прикладами.

Риса перша – наша вітчизняна некомпетентність марнославна, гоноровита. Це означає, що вона вимагає визнання як компетентність. І вимагає цього привселюдно. На минулому тижні, наприклад, глава Фонду державного майна пан М.Чечетов радісно оголосив, що план надходжень від приватизації цього року буде перевиконаний у шість разів (планували два мільярди, а вийде 12 мільярдів гривень). І додав: нарешті приватизація по-справжньому почала служити нашому народові. Тобто він нас переконує в тому, що перевиконання плану в шість разів виступає найпереконливішим показником компетенції його особисто, співробітників Фонду й уряду в цілому.

Тим часом, перевищення закладеної в бюджет цифри, а значить цифри, що стала законом, у шість разів не може бути джерелом гордості. Вона, скоріше, має бути джерелом занепокоєння. Почнемо з того, що легковажне ставлення до закону ввійшло в плоть і кров нашого чиновництва. Високий чиновник переконує нас, начебто недобір приватизаційних коштів до бюджету став би порушенням закону і за таке порушення належить нести покарання, а от перебір таких коштів – це зовсім інша справа, вона заслуговує не покарання, а заохочення. Йому невтямки, що в обох випадках закон ні до чого не зобов’язує його як відповідального виконавця.

Вагоміше, однак, інше. Перевищення не дріб’язкове, рахунок іде не на десятки відсотків, а на рази. Висновок же звідси один: план був нереалістичний, а значить некомпетентний. Адже план – це розрахунок, насамперед. А що ж це за розрахунок, що перевищується в шість разів? Тут перед нами не помилка в обчисленнях, але, принаймні, явне незнання «правил» розв’язання приватизаційних рівнянь (залишається також простір для підозр у злому намірі та змові, із чим і виступили на минулому тижні глава бюджетного комітету Верховної Ради П.Порошенко та глава комісії з приватизації В.Семенюк). На питання журналістів про те, як стало можливим таке перевищення, М.Чечетов відповів: вітчизняний та закордонний інвестори, переконавшись в стабільності політичної й економічної ситуації в Україні, відважно і без побоювань вийшли на наш ринок і навіть зажадали додаткових об’єктів для придбання. Фактично ж він усім нам заявив, що поведінка інвесторів та потенціальних покупців стала для Фонду несподіванкою, він її не передбачав. Тобто експерти та спеціалісти Фонду не володіли ситуацією і не змогли правильно оцінити можливу реакцію майбутніх власників (я вже не питаю, як вони визначали ціну основних та додаткових об’єктів державної власності, що приватизуються; я вже припускаю, що без помилки, й помилки значної, «у рази», тут не могло обійтися). Хоча об’єкти для продажу про усякий випадок підготовлені, але внести їх в план ніхто не наважився. Хтось може називати таку стратегію підготовки продажу обережністю, я ж віддаю перевагу іншому визначенню – некомпетентність, що марнославна заднім умом.

Риса друга – наша вітчизняна некомпетентність безсоромна. Тобто, поряд із прагненням представити себе саме в якості компетентності, вона, від якогось часу, не вагається виставити себе і найнепригляднішою некомпетентністю. От приклад із найсвіжіших. Студенти із Сум йшли на Київ маршем протесту проти об’єднання трьох вузів. Три рази їх наздоганяла міліція із судовими рішеннями обласного суду, слідом районного Сумської області, а потім ще й районного Полтавської області. Кожне судове рішення забороняло пересування повноправних громадян суверенної України територією їхньої батьківщини. Суди не обтяжували себе пошуками обґрунтувань – вони просто забороняли й приписували виконавчим органам обмежувати свободу сумських студентів у випадку порушення їхньої заборони. Як на мене, то суддя, що не зміг, не потрудився, не винайшов, не видумав, нарешті, якогось не те що придатного, але правдоподібного приводу перешкодити студентському маршеві, є глибоко й безсоромно некомпетентним. Адже суд є, головним чином, інстанція, що обґрунтовує. До того ж анонімний суддя не побоявся виставити себе таким (я не чув жодного прізвища судді – виконавці зачитували перед телевізійними камерами рішення конкретного суду; може бути просто пропустив, адже ці герої заробітну плату одержують й у відомостях числяться).

Риса третя – наша вітчизняна некомпетентність улеслива. Тобто некомпетентність у будь-який момент готова прислужити. У тім же випадку із сумськими студентами всі три рішення приймаються й доводяться до відома тих, кого вони стосуються, протягом якихось двох днів. І як після цього вірити розмовам про якусь неповороткість нашої судової системи? Правда ж у тім, що оперативність роботи суду в Україні, як ми могли переконатися, очевидно похідна від терміновості політичного завдання, доповненої постійною готовністю прислужити марнославними (тими, хто очікує винагороди й похвал за вірність та відданість, хто прагне вислужитися за будь-яку ціну) й безсоромними (тими, хто не ніяковіє у будь-якій ситуації) виконавцями. У цьому плані ще одна ілюстрація. Міліцейський чиновник у Криму виправдовується перед телекамерами за факт стеження за В.Ющенком в ім’я його ж (кандидата в Президенти) блага. Ліворуч від офіцера розміщується фотографія Міністра внутрішніх справ М.Білоконя в генеральській формі (досить симпатична, отже, фотографи явно компетентні).

Що ж, начебто звичайна справа. У державних адміністраціях різного рівня в кабінетах у начальників обов’язково наявні фотографії-портрети Президента України (вдалечині, до речі). У М.Білоконя напевно теж. Однак в цій звичайній, начебто, справі присутній політичний зміст, швидше за все, усвідомлюваний тими, хто тримає в себе портрети вищих керівників – навряд чи для них це може бути тільки ритуалом або ж просто не ними заведеною звичкою. У дійсності ж йдеться про відкриту демонстрацію залежності та підпорядкування: державний чиновник не прямо служить Україні, а опосередковано, через службу Президентові України. Прямо і безпосередньо на службі Україні знаходиться саме Президент. Аналогічно і міліцейський чиновник не прямо служить законові (у чому і складається, власне, його служба Україні), але опосередковано – через службу своєму міністрові (сьогодні одному, а завтра іншому), який служить Президентові, який і служить безпосередньо Україні.

Марнославна, безсоромна й улеслива некомпетентність, таким чином, головною чеснотою визнає чиношанування. Не знаю, чи можна цю некомпетентність знову загнати у глибоке підпілля шляхом обрання Президентом України опозиційного владі кандидата, адже сама вона, здається, вже не заховається. А з іншого боку, якщо не пробувати саме таким шляхом, то як дізнатися?

 

 

Олександр Дергачов,
політолог,
головний редактор видання "Прозора політика"

Епоха Кучми завершується (2)

Чи є підстави оцінювати президентство Леоніда Кучми як випадковість, нещасливий жереб України? Його особисті якості безумовно стали б на заваді у боротьбі за владу в демократичній державі з розвиненим громадянським суспільством і політичною культурою. У нашому конкретному випадку Україна 1994 і, певною мірою 1999 року, була загалом гідна свого керівництва. Чисельні слабкості Президента відображають характеристики країни в тому її стані, в якому вона отримала незалежність. Створена під орудою Леоніда Даниловича модель організації та функціонування влади набула очевидної антинародної спрямованості, але це довгий час сприймалося, говорячи словами Салтикова-Щедріна, як “попущення господнє”. Розрізненість протестів, глухе невдоволення, брак організованого спротиву і контролю з боку суспільства, так само, як і традицій та нового досвіду, уможливили довільність, якщо не свавілля, в державному будівництві та використанні державних механізмів.

Влада була сконцентрована не просто в її виконавчій гільці, а у президентській вертикалі, що фактично перебуває поза сферою політичної відповідальності. Виникнення своєрідного варіанту Центрального комітету Комуністичної партії, так само, як і системи приватних зв’язків, була цілком закономірною. Перетворення Адміністрації Президента у другий, причому головний уряд, стало першим елементом української президентської республіки. Другим таким елементом стала розгалужена і досить ефективна тіньова система влади. Вона також цілком президентська, тільки до республіки вже не має жодного відношення. Влада стала об’єктом приватизації, роздвоїлася, частково втратила власне державний, публічний характер. Зокрема це породило такий феномен як адміністративний ресурс, власне, – форму переорієнтації діяльності державних органів на обслуговування індивідуальних і вузькогрупових інтересів на шкоду суспільним.

Паралельно і досить природним шляхом, відбулося зрощування бізнесу і влади, а олігархи поставили під контроль бюрократичну систему в центрі і на місцях. На завершальному етапі президентства Кучми вони практично створили дублюючу систему підпорядкування силових і контролюючих органів і цілком убезпечили себе від ризиків, пов’язаних з політичною кон’юнктурою, як це спостерігається в Росії. Водночас, під управлінням окремих кланово-олігархічних угруповань через специфічне розміщення кадрів та шляхом регульованих виборів опинилися райони, міста, області, а також відомства, галузі виробництва. Цей процес, за впливом на соціально-економічну і політичну ситуацію, можна цілком порівняти з непрозорою приватизацією окремих підприємств і компаній. Він створив розгалужену мережу напівфеодальних уділів, особливих прав на збирання данини, надав системі непублічного панування над країною та її експлуатації практично тотального характеру.

Така влада може почувати себе у безпеці тільки за умов незмінності. Вона закономірно прагне обмежити будь-який публічний вплив, забезпечити фактичний пріоритет тіньових механізмів ухвалення принципових рішень і, таким чином, зведення демократичних процедур до формальності. Бюрократизація, корупція, тобто своєрідна класика авторитарних режимів, хоча й набули всеохопного масштабу, стали лише доповненням до способу владарювання, що утвердився. Суттю політичного режиму стало зняття “для своїх” обмежень, які накладаються законами, захист власного беззаконня за допомогою державних механізмів. Він починався і в політичному, і в економічному вимірі тоді, коли законодавча база не була розвиненою, мала чисельні прогалини. Надалі, ускладнення законодавства супроводжувалося вдосконаленням системи його вибіркового використання і, всіляких виключень, що змінювало саму уяву про роль права і законність. Набуло розповсюдження особливе “мистецтво застосування” законів, прислужництво з боку кишенькових судів.

Разом з тим посилювалося лицемірство і цинізм носіїв влади, формувалася небачена система подвійних стандартів і демагогії. Фактично було розбудовано систему приховування реальних дій влади і нав’язування штучних інтерпретацій суспільно значущих подій. Проблеми свободи слова і засобів масової інформації, які стали ще однією з характерних рис української держави, мають глибоке коріння. Найчастіше обговорюються випадки переслідування незалежних ЗМІ, журналістів, інформаційна блокада опозиційних сил. Проте, це є лише другим за значенням, радше оперативним завданням провладних медіа. На цьому рівні даються взнаки різні підходи і орієнтири окремих власників ЗМІ.

Їх спільним стратегічним завданням є системне форматування інформаційного простору, розповсюдження відібраної та відредагованої інформації, маніпулювання масовою свідомістю, пропаганда конформізму. Як наслідок, суспільство протягом багатьох років не має повної правдивої картини ситуації в країні та її міжнародного становища. Система медіа не виконує важливі для суспільства і небезпечні для чинної влади комунікативну і посередницьку функції. Візитівкою режиму стала патологічна несамокритичність, острах правди, ставка на обдурювання партнерів, дезорієнтацію і зомбуванння власних громадян.

Чинний політичний режим вирізняється тотальним розходженням між деклараціями і реальними діями. Це не дозволяє віднести його до числа так званих керованих демократій. Для цього його провідникам бракує впевненості і, як наслідок, – відвертої визначеності. Режиму бракує офіційної ідеї, заради якої від начебто діє так , як він діє. Скажімо, в Росії авториторизм виправдовується як засіб забезпечення державної величі, історичної місії нації; Олександр Лукашенко жорсткими засобами гарантує соціальну справедливість і навіть збереження народних традицій. В Україні свавілля владної верхівки обґрунтовується кожного разу в окремий спосіб. Відносно універсальна ідея стабільності та злагоди виглядає непереконливою.

Демократичні процедури в кучмівській Україні постійно порушуються не тільки по суті, а й за формою. При цьому порушення відбуваються не за чіткою системою, як це спостерігається в Білорусі чи Росії, а в різний спосіб. Інколи, як у мукачівському випадку, це набуває ознак фарсу. Очевидно, що реальні можливості Президента не дозволяють йому ефективно контролювати власне оточення і у владного механізму є декілька користувачів, а сам процес здійснення влади є не надто керованим. Це надає політичному розвитку країни протягом президентства Л.Кучми певної специфіки.

Кучмізм, як спеціальний термін, навряд чи може претендувати на те, щоб перетворитись на розповсюджений і вживаний у суспільствознавстві. Але, на етапі підбиття підсумків останніх десяти років розвитку країни застосуємо його як певне узагальнення. Очевидно, що він є явищем посткомуністичним, виник і формувався внаслідок того, що суспільство не було готове розвиватися за більш досконалою моделлю. Певний час він не мав альтернатив, але й не виявляв всіх своїх вад. Необхідність зміцнення незалежності і розбудови держави частково примирювали з ним багатьох представників демократичних сил. В країні, як і серед міжнародних партнерів, існували сподівання на демократичну еволюцію режиму, що істотно пом’якшувало критику української політичної практики.

Кучмізм – безумовно продукт колективної творчості. Сам Президент був одним з співавторів, але, при цьому не був ані ініціатором, ані ідейним натхненником. Його вплив на розвиток країни був значним, проте, він скоріше був функцією, а не особистістю. Він надовго затримався при владі передовсім завдяки тому, що виявився зручним, підходящим для найбільш активних і прагматичних груп бюрократії і бізнесменів. Так, він неодноразово доводив, що їм не можна керувати, на нього безглуздо тиснути, але його самостійність мала очевидні обмеження. Оточення формувало самого Кучму і, за його допомогою створювало особливу модель владарювання. Кожний окремо з його оточення був залежним від нього, але й він сам також був абсолютно залежним від цього оточення як цілого.

Він відігравав особливу роль внаслідок своєї рівновіддаленості, здатності пом’якшувати суперечності і стабілізувати ситуацію в владній верхівці. При цьому, він був фактично ізольований, загнаний у вузькі рамки, золоту клітку, створену олігархами. Він не міг, якщо б захотів, не тільки спертися безпосередньо на громадян, а й навіть розширити власний маневр за рахунок збереження нормальних контактів за межами “партії влади”. Його штучно ізолювали, користуючись його недовірливістю і нетолерантністю. Розповсюдженою є думка, що Президент, як правило, залишався над поточними політичними і бізнесовими сутичками, зберігаючи за собою переваги арбітра, однак це не стосувалося країни як такої. Насправді, він виявився нездатним виконувати обов’язки Президента всіх українців і захищав інтереси лише певних політичних сил, що мають досить обмежену підтримку громадян. Дійсна виваженість, об’єктивність, справедливісь, – це не його риси.

Прояви барства, досить кумедної поблажливості та самовпевненості віддаляли його від інтелігенції, загалом людей освічених, до яких він завжди відчував особливу недовіру. Але важко знайти й інші верстви чи категорії населення (молодь, ветерани, селяни, дрібні підприємці, навіть завжди залежні люди в погонах), серед яких він був би дійсно популярним. Його публічні акції, як би вони не готувалися, скоріше працювали проти нього. Такий невдалий стиль публічної поведінки підтверджував, що для Президента звичніше кулуарна атмосфера, в якій він міг якнайкраще виявити свої сильні сторони. Це стало однією з причин того, що він не створив культу особи, не примірював на себе роль “вождя”, готового захищати народ від сваволі чиновництва. Він також не використовував такий ефективний засіб підвищення власної популярності, як показова боротьба з гнобителями народу – товстосумами та корумпованими високими посадовцями.

Він сам, поступово, можливо, спочатку непомітно для себе, перетворився в багатія з непрозорими сумнівними джерелами статків. Ця еволюція відбувалася без його безпосередньої участі, працювала система. Він не створив свого бізнесу, засуджував (проте, – не більше) явища, що їх уособлював Павло Лазаренко, але став гарантом зрощування влади і бізнесу, головним отримувачем тіньових прибутків, лобістом сімейного бізнесу і засновником цинічного благодійництва за рахунок здирництва. Він був розбещений і взятий в пайку олігархами та задовольнявся тим, що формально залишався осторонь.

Далі буде

 

 

Валентин Тур’ян,
незалежний експерт

 Уряд В.Януковича продовжує
наступ на життєвий рівень українців

10 серпня Кабінет Міністрів України схвалив проект Закону про прожитковий мінімум на 2005 рік, який пропонується у розмірі 382 грн, тобто на 20 грн більше у порівнянні з поточним роком. Простий арифметичний розрахунок показує, що уряд пропонує підвищити прожитковий мінімум на 5,5 відсотка. Нагадаю, що у минулому 2003 році ціни зросли на 8,2 відсотка. Аналітики стверджують, що у цьому році, з урахуванням суттєвого підвищення цін на нафтопродукти, зростання цін буде більшим. У першому півріччі, за даними Державного комітету статистики, вони зросли на 4,4 відсотка, що на рівні минулого року. Зрозуміло, що номінальне збільшення за пропозицією уряду прожиткового мінімуму на наступний рік на 20 грн не компенсує навіть інфляційного зростання цін у 2004 році і призведе до реального зменшення величини прожиткового мінімуму у 2005 році та, відповідно, до зниження життєвого рівня переважної більшості населення.

Така пропозиція уряду тим більш дивна, що вона здійснюється на фоні розрекламованого на весь світ небаченого економічного зростання. Адже це нонсенс, коли при найбільших у Європі, як стверджує уряд, темпах економічного росту в Україні знижується життєвий рівень населення.

Нагадаємо, що прожитковий мінімум відповідно до статті 2 Закону України “Про прожитковий мінімум” застосовується для:

встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат;

визначення права на призначення соціальної допомоги;

визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров’я, освіти, соціального обслуговування та інших;

встановлення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Зрозуміло, що при номінальному підвищенні прожиткового мінімуму на 20 грн усі ці соціальні показники у 2005 році з урахуванням значного рівня інфляції реально зменшаться порівняно з 2004 роком.

Таким же чином вони знижувалися у 2003 році, коли прожитковий мінімум не підвищувався, тоді як інфляція становила 8,2 відсотка. Вони знижуються у поточному році, тому що номінальне підвищення прожиткового мінімуму з 343 грн до 362 грн не компенсує інфляційне зростання цін навіть минулого року.

Варто нагадати, що після проведення широко розрекламованої пенсійної реформи у минулому році пенсії 11,5 млн пенсіонерів з 14,3 млн їх загальної чисельності залишились нижчими за прожитковий мінімум.

Таким чином, можна констатувати, що життєвий рівень переважної більшості населення України знижувався у минулому році, знижується у поточному і буде знижуватися у наступному у разі прийняття пропозицій уряду.

Опосередковано сумний стан життєвого рівня підтверджується тим фактом, що проблема не набуває публічності, з цього приводу не наводиться ніякої статистики, не проводяться соціологічні дослідження, майже відсутні наукові дослідження та публікації – як кажуть темники, “коментар відсутній”. Тема, у зв’язку з її надзвичайною вразливістю, заборонена для публіки. Як тільки життєвий рівень стабілізується й розпочнеться його зростання, влада негайно почне експлуатувати цю тему і на кожному кроці кричати про свої заслуги. Але поки що владі доводиться задовольнятися обіцянками, які часто виглядають елементарною соціальною демагогією.

Статистика подає лише загальну суму номінальних наявних доходів населення, яка у 2003 році становила 157 млрд 288 млнгрн, що складає, між іншим, лише 273,9 грн на середньостатистичного українця в місяць, тобто значно нижче прожиткового мінімуму. Ця цифра, зрозуміло, включає і доходи 3% найбагатших українців, і доходи 20% тих, хто має середні доходи чи такі, що наближаються до середніх. Тоді виходить, що майже 4/5 українців (77%) належать до надбідних. Зазначу, що користуюсь даними офіційної статистики.

З 1 серпня цього року, здійснюючи популістську передвиборчу політику, уряд великодушно “подарував” пенсіонерам, у яких пенсія нижче прожиткового мінімуму, по 30 грн на місяць. Цим кроком уряд лише частково компенсував ту частину пенсій, яку він у минулому році вкрав у пенсіонерів, знизивши середню заробітну плату за 2002 рік з 376 до 306 грн, хоча подає цей факт як свій надзвичайний здобуток. Проте такої дотації, як бачимо, потребує переважна більшість українців.

Кандидат у Президенти В.Янукович замовчує проблему життєвого рівня українців і основним гаслом своєї передвиборчої агітації проголосив підвищення заробітних плат. По-перше, тут криється певна хитрість: після зниження податку на доходи фізичних осіб заробітна плата буде підвищуватись за рахунок легалізації тієї її частини, яка виплачувалась і ще виплачується у конвертах. Ніякої заслуги уряду тут немає і не буде. Не вплине також така легалізація і на реальний стан добробуту українців. Варто лише нагадати, що уряд довго чинив спротив зниженню цього податку. По-друге, частка заробітної плати у доходах населення в Україні надзвичайно низька і складає лише 42,7%, менше половини доходів, і зосереджуватися лише на зарплаті – значить неповно розуміти проблему. Та й стан економіки сьогодні такий, що не дозволяє підвищити заробітну плату у рази, як це популістські проголошує Прем’єр-міністр. Передвиборчі обіцянки можуть бути виконані лише частково за рахунок разових приватизаційних коштів, що розкриває нам ще один сумний бік приватизації.

Тому уряд взяв на озброєння дивний метод дозованого разового підвищення заробітних плат і соціальних виплат окремим категоріям громадян. Крім підвищення пенсій, 12 липня прийнята постанова Кабміну про підвищення стипендій студентам; 3 серпня – про впорядкування оплати праці працівників національних закладів культури; 10 серпня – постанова з деяких питань оплати праці працівників архівних установ. Безумовно, у портфелі В.Януковича ще ціла низка таких постанов, які будуть з’являтися, як джин із пляшки старика Хоттабича, аж до дня виборів. Кабінет Міністрів, таким чином, разом з МВС, Генпрокуратурою, Мінагрополітики, Мінсім’ї та молоді та іншими активно включений у передвиборчу кампанію кандидата у Президенти від влади, тільки він не є філіалом штабу – це центральний офіс. Керівник виборчого штабу В.Януковича Голова Національного банку України С.Тігіпко правильно каже, що ніякий адміністративний ресурс не використовується: чим нахабніша брехня, тим більше вона схожа на правду.

Варто нагадати, як вирішувалися соціальні проблеми за уряду В.Ющенка. У 2000 році внаслідок підсилення фінансової дисципліни, перш за все рішучого скорочення бартерних розрахунків, було майже призупинено зростання дебіторської та кредиторської заборгованості між підприємствами і організаціями, які (заборгованості) до цього зростали у 1,5–2 рази щорічно, і були накопичені фінансові ресурси для вирішення соціальних проблем. У 2000 році бюджетні доходи зросли у півтора раза проти попереднього року і вперше за часів незалежності України консолідований бюджет був зведений з профіцитом у 969,3 млнгрн, при тому що у попередньому році дефіцит склав майже 2 млрд грн. Була суттєво, у 1,3 раза, зменшена заборгованість із виплати заробітної плати, зокрема у бюджетній сфері у 2,1 раза, і були створені передумови для повного подолання цього ганебного явища. Це була продумана, послідовна, перспективна соціальна політика.

Назвати такою соціальну політику сучасного уряду неможливо. У 2003 році бюджетні доходи зросли лише у 1,2 раза і консолідований бюджет був зведений з дефіцитом у 490 млнгрн (при профіциті у 1,6 млрдгрн у попередньому році!). Небезпечних розмірів набула інфляція. Означилась тенденція погіршення розрахункової дисципліни і збільшення темпів нарощування дебіторської та кредиторської заборгованості. Дебіторська заборгованість сягнула 261,5 млрдгрн, кредиторська – 305,2 млрд грн. Уряд В.Януковича лише імітує роботу з погашення заборгованості з заробітної плати, яка залишається замороженою на рівні 2-х млрд грн.

Залишається сподіватися, що народні депутати України не підтримають пропозицію уряду щодо такого мізерного збільшення прожиткового мінімуму.

 

Відповідальний за випуск:

 

Роман ДМИТРУК

 

е-mail: mail@tomenko.kiev.ua

http://www.tomenko.kiev.ua

При використанні та передруці матеріалів цього видання
посилання обов’язкове.

© Інститут політики, 2004

 


Оптимізм українців щодо чесності виборів суттєво зріс
----------------
Рейтинг кандидатів у Президенти України
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №46(51)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №45(50)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №44(49)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №43(48)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №42(47)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №41(46)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №40(45)
----------------
Вийшов електронний щотижневик "Прозора політика" №39(44)
----------------
Інші новини
----------------


© Copyright Інститут Політики, 1999-2003.
При повному або частковому використанні материалів посилання на Інститут політики обов'язкове.
Contributions to wagering reqs vary by game - http://gerardbutlerangels.com.